Blog

Your blog category

Зазвичай, я вважав себе терплячою людиною. Але цього разу знайшов свою межу. Було те літо, коли моя робота в невеликому кафе приносила мені радість і задоволення. Я був веселим баристою, який завжди посміхався й радів кожному клієнту. Але одного дня все змінилося. Серед суматохи замовлень і шуму кавоварки, увійшла вона. Вона – здавалось, незвичайна, як з іншої реальності. Майже філеянська, з яскравими синіми очима і веселим посмішкою. Але це не було найцікавіше. Вона замовила звичайну каву з молоком, але додала до замовлення нотатку: “Нам потрібно поговорити, це важливо”. Мої руки почали тремтіти від цікавості. Що вона може мені сказати? Замовлення вона отримала, але стала чекати на мені. Час повільно тікав, але для мене він прискорився. Я мав підозру, що зараз у мене почнеться якийсь сюжет із відомих фільмів. Проте реальність перевершила будь-яку фантазію.

by

Зазвичай, я вважав себе терплячою людиною. Але цього разу знайшов свою межу. Було те літо, коли моя робота в невеликому кафе приносила мені радість і задоволення. Я був веселим баристою, який завжди посміхався й радів кожному клієнту. Але одного дня все змінилося. Серед суматохи замовлень і шуму кавоварки, увійшла вона. Вона – здавалось, незвичайна, як … Read more

З першого дня війни, коли небо почало палати гнівом, здавалося, що серце перестало битися в унісон з часом. Я тримав у руках сумку, до білого теплого намертво встромивши в землю колишнього спокою, і рахував кожен подих моєї дочки Аліни. Їй всього п’ять років, і вона питає, чи далеко до зірок, якщо літати на ракеті, що вибухнула за два квартали від нашого дому. Ми залишили все: іграшки, фотоальбоми, навіть мамину шафу з секретами. “Тату, а коли повернемось?”, — питає вона, не розуміючи, що дим за нашими спинами — це все, що залишилося від дитячих спогадів. Я не відповідаю. Як можна говорити про повернення, коли кожен крок веде все далі від дому? Ніч закриває нас своєю чорною ковдрою, а зірки заглядають в очі, наче шукають відповідь, яку не може дати ніхто. Ми йдемо до великого лісу, до якого можна добігти за ніч, як пояснюю Аліні. “Чи можуть зірки впасти до нас?” — вона притуляється до мене чи не заснувши. “Можуть,” – шепочу, відчуваючи в грудях тепло її дихання і присутність невидимої загрози. Світло в її очах і її безмежна віра в те, що добро перемагає, кидає виклик чорності цієї ночі. Я не можу їй сказати про всю реальність, яка чекає за лісом, про те, що крок за кроком нас обгортає інша реальність. Але вже скоро я повинен буду вирішити, чи готувати її до непростих правд життя … або залишити в її серці сподівання на чудо.

by

З першого дня війни, коли небо почало палати гнівом, здавалося, що серце перестало битися в унісон з часом. Я тримав у руках сумку, до білого теплого намертво встромивши в землю колишнього спокою, і рахував кожен подих моєї дочки Аліни. Їй всього п’ять років, і вона питає, чи далеко до зірок, якщо літати на ракеті, що … Read more

Я вирішив міняти своє життя у день свого дня народження, але те, що сталося, коли я переступив поріг тієї залишеної кав’ярні, змусило моє серце зупинитися на мить. Там була вона — Іра, дівчина, яка покинула мене п’ять років тому без будь-яких пояснень, сиділа зі сльозами на очах, дивлячись на мене, наче з’явився привид. “Ти виглядаєш так, наче бачиш привида,” — сказала вона, коли я вже сідав навпроти. Яку ж круту розмову ми мали того дня, але як же вона закінчилася… Цього разу я мусив знайти відповіді. Я хотів розуміти, чому вона пішла, що саме я зробив не так. Наша розмова відкрила старі рани, але я все ще відчував те саме тепло, коли дивився на неї. Вона пояснила, що пішла тоді, бо її сім’я переживала складні часи та вона не могла мене втягувати в це. Який сюрприз, який поворот… але історія не закінчилася на цьому. “Ти ще злий на мене?” — спитала вона, заплітаючи пальці свої руки в мої. Замість відповіді, я…

by

Я вирішив міняти своє життя у день свого дня народження, але те, що сталося, коли я переступив поріг тієї залишеної кав’ярні, змусило моє серце зупинитися на мить. Там була вона — Іра, дівчина, яка покинула мене п’ять років тому без будь-яких пояснень, сиділа зі сльозами на очах, дивлячись на мене, наче з’явився привид. “Ти виглядаєш … Read more

Спочатку я думала, чи варто його розбудити. У світі, де кожна ніч може стати останньою, що може бути дорожче за мирний сон дитини? Але від силуетів, що наближалися до нашого будинку, у мене захоплювало подих. Тримаючи в руках заснулого сина, я крокувала до вікна, морозний вітер обпікав моє обличчя через тріщини у стеклі. Це були вони – солдати. Вони йшли по нашій вулиці, один за одним, мов тіні, які несуть із собою невідоме. Серце забилося як божевільне. Війська несли надію, але кожен їхній крок насправді заглиблював печать війни у наше життя. Мені, як матері, нічого не залишалося, як лише молитися, щоби вони йшли повз, не зупиняючись. Печаль і надія боролися в моєму серці, стукаючи головою об реальність війни, що безповоротно змінює все. Від стука в двері я аж підскочила. Це було, наче вирок. Я акуратно поклала свого сина на діван, накривши його ковдрою. “Хто там?” — мій голос здригнувся. Відповідь не наступила. Лише глухий стукіт знову пролунав по хаті. Рука тремтіла, коли я обережно відкрила двері…

by

Спочатку я думала, чи варто його розбудити. У світі, де кожна ніч може стати останньою, що може бути дорожче за мирний сон дитини? Але від силуетів, що наближалися до нашого будинку, у мене захоплювало подих. Тримаючи в руках заснулого сина, я крокувала до вікна, морозний вітер обпікав моє обличчя через тріщини у стеклі. Це були … Read more

Несподівано о п’ятій ранку мій смартфон завибрував. Мила мелодія звучала як тривожний звоник у безмежній тиші ночі. Серце миттю запульсувало в очікуванні неприємностей. На екрані з’явилося ім’я моєї сестри Аліни. Її дзвінки завжди були немов вісники бур, особливо в такий час. «Андрію, мені потрібна твоя допомога», – ледь чутно промовила вона крізь сльози. Без деталей, без звичайного вступу. Її голос лунав так, наче вона була на межі зриву. Я прийняв рішення без вагань. Менше ніж за годину я вже мчав автострадою до її будинку у передмісті, намагаючись уявити, що могло статися. Аліна завжди була неврастеніком, але цього разу все здавалось значно серйознішим, ніж звичайні емоційні спалахи. По прибуттю я знайшов її на кухні, тримаючи в руках стару коробку. Вона плакала, але коли побачила мене, спробувала посміхнутися крізь сльози. «Дякую, що приїхав. Тобі потрібно це побачити», – сказала вона, перебираючи старі листи і фотографії. На одній із фотографій була наша мама з незнайомцем, обоє молоді та щасливі, зображені під час чогось, що здавалося святкуванням. Лист, який вона віддала мені, був написаний мамою ще в молодості, але адресований зовсім не батьку. Це було кохання, про яке жоден з нас ніколи не знав. Аліна дивилася на мене очікувано, наче я мав дати відповіді на питання, що її мучили. Моє життя почало кружляти, немов кінострічка, кидаючи нове світло на всі ці безтурботні роки щастя. Що, якщо все, що ми знали про нашу сім’ю, було під питанням? Запитань ставало все більше, але перед тим, як я встиг щось відповісти,…

by

Несподівано о п’ятій ранку мій смартфон завибрував. Мила мелодія звучала як тривожний звоник у безмежній тиші ночі. Серце миттю запульсувало в очікуванні неприємностей. На екрані з’явилося ім’я моєї сестри Аліни. Її дзвінки завжди були немов вісники бур, особливо в такий час. «Андрію, мені потрібна твоя допомога», – ледь чутно промовила вона крізь сльози. Без деталей, … Read more

Щойно ми почули подих війни, всесвіт завмер. Стояла зимова зоряна ніч, і велике сяйво вдарило в наше місто, мов зле передчуття. Саме в цю мить повітря наповнилося гулом, який розрізав небо над Львовом, і я, тримаючи в руках чашку чаю, відчула, як вона тремтить від дрібних вібрацій скла. Виклали це у соцмережі: українські міста атакують. Тепер кожен день, кожна година позначалась тривогою та надією. Живу я з бабусею, якій уже під 80. Бабуся – це моя опора і моя гордість. Вона пережила важкі часи, але це… Вона часто каже, що війна — це не лише про втрати, але й про те, як ми в цей час проявляємо себе. Сусіди всі ринули до притулку, але вона вирішила залишитись. Вона сказала, що має слідкувати за будинком. І я не пішла без неї. Той день видався довшим, ніж будь-коли. Бабуся навчила мене плести маскувальні сітки. Ми сиділи й мовчки плели, слухаючи розриви снарядів, які ставали все гучнішими та ближчими. Я старалась не показувати страх, дивлячись на її сміливі руки, які рівно й впевнено перепліталися з нитками. Але тоді сталася ніч, яка змінила все. Лунає дзвінок. Номер не знайомий. Серце зупинилося на мить. Зняла трубку…

by

Щойно ми почули подих війни, всесвіт завмер. Стояла зимова зоряна ніч, і велике сяйво вдарило в наше місто, мов зле передчуття. Саме в цю мить повітря наповнилося гулом, який розрізав небо над Львовом, і я, тримаючи в руках чашку чаю, відчула, як вона тремтить від дрібних вібрацій скла. Виклали це у соцмережі: українські міста атакують. … Read more

Моє серце зупиняється, коли я бачу її. Напівзруйнований дім, який колись був моїм щасливим притулком, стоїть напівприхований серед обвалених стін та розкиданих черепиць. Дим ще корчить повітря над нашим селом, ніби дограваючи свою жорстоку гру зухвалості. Мене звати Олексій, і я повернувся. Повернувся через декілька облогових тижнів на лінії фронту, де кожен день закінчувався разючою невизначеністю – живий ти чи вже ні. Подумки вибачаюсь перед дімом, що не зміг його вберегти, як не зміг вберегти і її… Анну. Мій ранок почався не з кави, а з тривоги – важкі кроки на порозі. Я встиг подумати, що це вже кінець, але коли двері відчинилися, на порозі стояла моя сестра Марія. За нею, наче залишки війни виринали обличчя сусідів. “Ти мусиш допомогти їй, Олексію. Ти мусиш знайти її,” – Марія ледь стримувала сльози, тримаючи в руці обгоріле фото Анни. Що це з Анною? Якщо вона жива чи… Ні, я не можу дозволити собі думати про це тепер. У чорній пустці серед згарища моєї домівки втрачені мої спогади… чи зможу я знайти надію？

by

Моє серце зупиняється, коли я бачу її. Напівзруйнований дім, який колись був моїм щасливим притулком, стоїть напівприхований серед обвалених стін та розкиданих черепиць. Дим ще корчить повітря над нашим селом, ніби дограваючи свою жорстоку гру зухвалості. Мене звати Олексій, і я повернувся. Повернувся через декілька облогових тижнів на лінії фронту, де кожен день закінчувався разючою … Read more

Нащо я вирішив це зробити — зараз точно не знаю, але ось стою я серед туману, впевненість у моїх діях випаровується так само швидко, як краплі роси на моєму пальто. Сьогодні я втратив роботу, втратив дівчину і… втратив майже все своє розуміння, чого я чекаю від життя. Прокидаюсь годинник — 8:15. Ранок не віщував бід, сонце світило, і на кухні вже пахло кавою. Про що я міг думати, сідаючи в таксі, що завезе мене в офіс? Можливо, про те, як після роботи піду замовлю новий телефон, або як скажу Анні, що люблю її. Але замість цього… Я підійшов до офісу, а двері були непрозоро зачинені. «Тимчасово зачинено», — прочитав я на замазаному аркуші А4, який хтось прикріпив до дверей нашого офісу. Телефони відділу кадрів не відповідали. Все виглядало як поганий жарт. Коли я повернувся додому, на кухні мене чекала лише записка: «Мені потрібно побути на самоті». Це був лише черговий удар у цей день, що і так був наповнений конфузами. Пішов до бару, якому довіряю свої вечори. Перекидався сумними думками, сидячи за келихом віскі, коли раптово мій погляд зупинився на яскравій усмішці на протилежному боці зали. Вона сміялась, і це запалило в мені іскринку цікавості. “Привіт, я Макс. Прошу пробачення, що турбую… Ти здаєшся знайомою. Ми не зустрічались колись?” – запитав я, підійшовши ближче. “Wym рука так і залишилася на півдорозі до її столу, коли вона обернулась до мене…” Її обличчя на мить видавало здивування, а потім розсміялось.

by

Нащо я вирішив це зробити — зараз точно не знаю, але ось стою я серед туману, впевненість у моїх діях випаровується так само швидко, як краплі роси на моєму пальто. Сьогодні я втратив роботу, втратив дівчину і… втратив майже все своє розуміння, чого я чекаю від життя. Прокидаюсь годинник — 8:15. Ранок не віщував бід, … Read more

Мені було п’ять, коли я вперше помітив, що батько сниться мені у формі. Тоді я не розумів, чому він не повертався додому як звичайно. Аж до того дня. Того дня, коли мати, зі слізьми на очах, сказала, що він відійшов назавжди. Те ранкове повітря було таким же холодним і важким, як і моє серце в той момент. Сонце вже заходило, коли ми вирушили з мамою в довгу подорож до нашого маленького села на схід України. Весь час в дорозі я дивився в вікно, спостерігаючи, як міняється пейзаж. Величезні поля переходили в лісисті масиви, здаючись недосяжними для мальовничих сільских будиночків, що час від часу мелькали на горизонті. Мати мовчала, лише іноді, зітхаючи, шепотіла щось собі під ніс. Я знав, що вона молилася. Молилася за те, аби ми були в безпеці. І ще … щоб я одного дня зміг пробачити батька за те, що він нас покинув так рано. Діставшись до села, ми під’їхали до старовинної церкви з дерев’яною дзвіницею. Я бачив, як мама затримує подих. Тут ми зіткнулися з реальністю, якої так боялись. Чоловіки і жінки в однакових мундирах, з тривогою в очах, що обережно обговорювали щось серед себе. Один чоловік стояв осібно, його вираз обличчя був сповнений болю … — Мамо, хто це? – шепнув я, тримаючись за її рукав. Вона затремтіла, але відповіла тихо: “Це … це твій дядько Мирон. Він тут впорі транспортує допомогу для біженців.” Тремтячою рукою я вказав на людей у мундирах: “А чому вони тут, мамо?” Вона поглянула на мене з тією стомленістю, яку я бачив лише в книжках про війну: “Дитино, тут усі намагаються врятувати чиєсь життя, так само, як і твій батько …” Мені захотілось запитати, чому вона плаче, але замість цього я сильно обняв її. Раптово, дядько Мирон підійшов до нас, і погляд його очей запалив у мені несподівану іскру впізнання …

by

Мені було п’ять, коли я вперше помітив, що батько сниться мені у формі. Тоді я не розумів, чому він не повертався додому як звичайно. Аж до того дня. Того дня, коли мати, зі слізьми на очах, сказала, що він відійшов назавжди. Те ранкове повітря було таким же холодним і важким, як і моє серце в … Read more

Я почув, як серце закалатало в грудях той момент, коли звук сирени розірвав тишу ранішнього Києва. Війна увірвалася в наше життя, розщедрившись на страх, але й на неймовірні прояви людяності. Я, Максим, тридцятиоднорічний програміст, який вчора ще думав про дедлайни і баги, а сьогодні загортав у теплі ковдри свою стареньку маму, щоб вивезти її якомога далі від страшного гулу обстрілів. Нам з жінкою Марією та дітьми вдалось дістатися до маленького села на заході України, де ми сподівались знайти притулок. Село, до якого ми прибули, здавалося покинутим, але місцевий староста, дід Петро, відчинив для нас двері свого старовинного будинку. Життя у селі було не про цифри і коди, які я так любив, а про спільноту і взаємодопомогу. Кожен день я допомагав діду Петрові носити воду з колодязя, вчив дітей англійської, а ввечері ми всі разом слухали історії про давні часи, які дід Петро розповідав з такою гордістю і болем. Але одного разу серед ночі я прокинувся від гучного стуку в двері. Серце знову забилося в тривозі…

by

Я почув, як серце закалатало в грудях той момент, коли звук сирени розірвав тишу ранішнього Києва. Війна увірвалася в наше життя, розщедрившись на страх, але й на неймовірні прояви людяності. Я, Максим, тридцятиоднорічний програміст, який вчора ще думав про дедлайни і баги, а сьогодні загортав у теплі ковдри свою стареньку маму, щоб вивезти її якомога … Read more