Моє серце зупиняється, коли я бачу її. Напівзруйнований дім, який колись був моїм щасливим притулком, стоїть напівприхований серед обвалених стін та розкиданих черепиць. Дим ще корчить повітря над нашим селом, ніби дограваючи свою жорстоку гру зухвалості.
Мене звати Олексій, і я повернувся. Повернувся через декілька облогових тижнів на лінії фронту, де кожен день закінчувався разючою невизначеністю – живий ти чи вже ні. Подумки вибачаюсь перед дімом, що не зміг його вберегти, як не зміг вберегти і її… Анну.
Мій ранок почався не з кави, а з тривоги – важкі кроки на порозі. Я встиг подумати, що це вже кінець, але коли двері відчинилися, на порозі стояла моя сестра Марія. За нею, наче залишки війни виринали обличчя сусідів.
“Ти мусиш допомогти їй, Олексію. Ти мусиш знайти її,” – Марія ледь стримувала сльози, тримаючи в руці обгоріле фото Анни.
Що це з Анною? Якщо вона жива чи… Ні, я не можу дозволити собі думати про це тепер. У чорній пустці серед згарища моєї домівки втрачені мої спогади… чи зможу я знайти надію？
Минуло вже декілька годин, як я шукав її серед руїн. Колишні кімнати, де ми разом сміялись, пили чай у холодні вечори, — все це було лише тінню. Однак, серед попелу в куточку нашої кімнати я знайшов її улюблену книгу. Обкладинка була понівечена, але корінець і декілька сторінок вціліли. На одній із сторінок було написано її рукою: “Люблю до зустрічі в новому світі. А.”
Моє серце відчуло щем. Анна завжди вірила, що книги зберігають душі. Можливо, вона залишила мені цей посланник, надію серед попелу.
Я продовжував шукати. В кожному зруйнованому куточку, в кожній обваленій стіні. З кожним кроком моя віра у знайдення її живою то згасала, то розгоралася з новою силою. Зрештою, мої кроки привели мене до маленької лінійки підвалу, яке колись використовували як схованку під час авіанальотів.
Там, в темряві, серед запаху землі та цвілі, я почув слабке шепотіння. Моє серце забилося швидше.
– Олексію…
Це була вона. Анна. Жива.
Ще зовсім трохи, і я побачу її обличчя. У світлі моєї ліхтарки її обличчя виглядало блідим, але очі все ще зберігали той вогник, який так вабив мене колись.
– Я знала, ти прийдеш.
Я опустився поруч, обійняв її. Вона тремтіла, але її обійми були міцними.
Ми сиділи там, під землею, обнімаючись, поки не стемніло зовсім, і лише зірки зазирали в розбите віконце підвалу, наче нагадуючи нам про те, що десь там, над нами, ще існує мир.
Те, що було далі, стало для мене одним з найнеймовірніших моментів мого життя. За КПВВ.