Щойно ми почули подих війни, всесвіт завмер. Стояла зимова зоряна ніч, і велике сяйво вдарило в наше місто, мов зле передчуття. Саме в цю мить повітря наповнилося гулом, який розрізав небо над Львовом, і я, тримаючи в руках чашку чаю, відчула, як вона тремтить від дрібних вібрацій скла. Виклали це у соцмережі: українські міста атакують.
Тепер кожен день, кожна година позначалась тривогою та надією. Живу я з бабусею, якій уже під 80. Бабуся – це моя опора і моя гордість. Вона пережила важкі часи, але це… Вона часто каже, що війна — це не лише про втрати, але й про те, як ми в цей час проявляємо себе. Сусіди всі ринули до притулку, але вона вирішила залишитись. Вона сказала, що має слідкувати за будинком. І я не пішла без неї.
Той день видався довшим, ніж будь-коли. Бабуся навчила мене плести маскувальні сітки. Ми сиділи й мовчки плели, слухаючи розриви снарядів, які ставали все гучнішими та ближчими. Я старалась не показувати страх, дивлячись на її сміливі руки, які рівно й впевнено перепліталися з нитками.
Але тоді сталася ніч, яка змінила все. Лунає дзвінок. Номер не знайомий. Серце зупинилося на мить. Зняла трубку…
Тієї ночі дзвінок змінив наше життя. На іншому кінці лінії була медсестра з місцевої лікарні, її голос тремтів: “Ваш син, пані Маріє, він… він тут. Він поранений, але стабільний. Вам потрібно сюди приїхати.”
Мій серцебиття почалось з новою силою, та я майже не чула своїх думок. Мій син, мій молодший син Андрій, який пішов захищати нашу країну, про якого не було жодних вістей кілька тижнів. Ми його шукали скрізь, зверталися в усі інстанції, а він був ось тут, так близько.
Ми з бабусею одразу вирушили до лікарні. На вулицях було тихо, як ніколи. Через морок нічного міста металеве світло ліхтарів ледь виділяло дорогу. У лікарні все було інакше. Загальна метушня, суєта, крики, ридання родичів, звуки апаратури. Знайшли кімнату, де лежав Андрій. Він був блідий, але його очі ще горіли надією.
Андрій розповів, що він був з кількома побратимами, коли вони застрягли під обстрілом.
“Мамо, я вже думав, що мій час настав,” – сказав він із слабкою усмішкою.
“Ти мій герой,” – шепнула я, тримаючи його за руку, але бабуся стояла осторонь, її очі були повні сліз, але в них було щось інше, не тільки горе.
Тоді вона сказала, що ніколи не розповідала нам про свого брата, який загинув у Другій світовій війні, рятуючи своїх товаришів. Вона витягла старий медальйон, який тремтячими руками вручила Андрію. “Тепер він твій,” – сказала вона. “Нехай наші герої живуть вічно.”
Цей момент злився з лікарняними звуками, з криками й шумом, але для мене світ опинився тільки там, у цій кімнаті, де минуле й майбутнє зійшлися в одному дотику.