infoman.am

Вівчарка гавкала на труну господаря та топтала квіти: коли труну відкрили — присутні були шоковані

by

Вівчарка гавкала на труну господаря та топтала квіти: коли труну відкрили — присутні були шоковані Настав день похорону, і процесія повільно рушила до цвинтаря. Серед присутніх була родина офіцера, з якою він не спілкувався майже п’ять років. Вони приїхали з далекого краю того самого ранку. Біля труни вже чекали його колеги — офіцери в строгій … Read more

Я народилася та виростила в маленькому містечку на сході України. Там, де кожен відчуває на собі наслідки війни, яка триває уже так багато років. Моя сім’я теж постраждала від цього конфлікту, але я завжди намагалася тримати себе міцно. Вечором, коли сонце починає сідати за горизонт, я любила прогулятися до старого парку. Там було щось магічне в тих величезних деревах та тихій атмосфері. Це був мій острівець спокою в цьому хаосі. Але одного вечора все змінилося. Я побачила його — військового, який повернувся із передової. Він стояв там, у своїй формі, з вимотаним обличчям та втомленими очима. Ми не знайомі, але я відчула його біль, його страждання. Я прийшла до нього і просто сіла поруч. Ми промовчали довгий час, обмінюючись лише поглядами. Так багато сказати, але слова не були потрібні. Ми обоє знали, що відбулося, і важкість того, що настало. І я зрозуміла, що навіть посеред цієї війни, наша людська спільнота, наші зв’язки, надалі тримаються сильними. Навіть якщо світ намагається нас розділити, ми знаходимо способи залишатися поруч, підтримуючи один одного в ці важкі часи.

by

Я народилася та виростила в маленькому містечку на сході України. Там, де кожен відчуває на собі наслідки війни, яка триває уже так багато років. Моя сім’я теж постраждала від цього конфлікту, але я завжди намагалася тримати себе міцно. Вечором, коли сонце починає сідати за горизонт, я любила прогулятися до старого парку. Там було щось магічне … Read more

Я пам’ятаю той день, як вчора. Мій дідусь завжди казав, що війна – це не лише вибухи і стрільбища. Війна – це загублені мрії, розбиті серця і втрачені родини. І я це переконався на власному досвіді. Я жив у маленькому селі на сході України, де відчувалися наслідки війни щоденно. Не було дня, щоб ми не чули грізких вибухів удалині або не бачили колони військової техніки на дорозі. Це все було частиною нашого нового реальності. Але найбільше мене потрясло, коли одного дня я повертався додому і побачив маленьку дівчинку, яка сиділа на тротуарі зі сльозами на очах. Її коси були розчесані, а на обличчі видно було сліди втоми й страху. Я підійшов до неї і попросив, щоб розповіла мені, що сталося. Дівчинка почала розповідати про те, як вони з матір’ю втратили свій будинок внаслідок обстрілів, як вони бігли в пекло війни, тримаючись за руку одна одної. В цей момент мені стало ясно – війна забрав у них все, крім надії на краще майбутнє. Заплакавши, дівчинка попросила допомогти їй знайти маму, яка загубилася під час бігу до безпеки. Я взяв дівчинку за руку і разом ми пройшлися по вулиці, шукаючи будь-які сліди матері. Її торкнуло моє серце, як вона безтурботно усміхалася, не зважаючи на весь хаос навколо. Підходячи до руїн свого колишнього будинку, дівчинка раптом зупинилася і вигукнула “Мамо!” з такою радістю, що навіть важко передати словами. Її мати вибігла і обняла її, заплакавши від щастя. Щасливі сльози потекли по її обличчю, а ми з усієї сили їм порадилися, прибрати спокутувати.

by

Я пам’ятаю той день, як вчора. Мій дідусь завжди казав, що війна – це не лише вибухи і стрільбища. Війна – це загублені мрії, розбиті серця і втрачені родини. І я це переконався на власному досвіді. Я жив у маленькому селі на сході України, де відчувалися наслідки війни щоденно. Не було дня, щоб ми не … Read more

Моя пам’ять має безліч образів, але один день особливо вибухнув з пам’яті як вогонь на пійманому полі. Це був сонячний день, коли вся країна була вкрита голубим небом, але серце моє було похмуре. Йшов я вулицями міста з тискливою втомленістю у кожному кроці, як спогадами про втрати. Той день нагадував про звістку про мир у війні, що східний уряд вирішив повалити за рушник і спробувати доручити владу своїм людям. Але як зрозуміти, що війна не вимагає гармонії з чорним днем, але з потужним розбиттям дзеркальних стін кожного серця, що тремтить із неймовірного страху серед своїх близьких. Справжній український день був нашою внутрішньою боротьбою, коли ми розділилися між тим, щоб зрозуміти, що ми втратили все, щоб зберегти все, що ми все життя шукали. Ця війна була не лише в периферії нашого міста, вона була у кожному диханні, у кожному кроці нашого страху і надії.

by

Моя пам’ять має безліч образів, але один день особливо вибухнув з пам’яті як вогонь на пійманому полі. Це був сонячний день, коли вся країна була вкрита голубим небом, але серце моє було похмуре. Йшов я вулицями міста з тискливою втомленістю у кожному кроці, як спогадами про втрати. Той день нагадував про звістку про мир у … Read more

Було це весело біля вогнища під зірками, коли ми всі збиралися разом після тривалого дня. Розмови линули в повітрі, сміх луна від гіллячок, а мелодія гітари віддзеркалювалася в нашій душі. Ця ніч була особливою, тому що ми зрозуміли, що тут, у нашій країні, ми маємо одне одного і це найбільше над чим можна мріяти. Нам всім трохи було зимно, але це не завадило нам насолоджуватися моментом. І тоді раптом на небі засверкали снаряди. Той момент, коли все здригнулось і ми усвідомили, що війна все ще не минула наш край. Їхні звуки розбили спокійну атмосферу, але ми не панікували. Війна була поруч, але ми були разом. У тій хаотичній ситуації, коли всі рушили до бункерів, ми залишилися коло вогнища. Ми обійняли одне одного, але моє серце било так швидко, що я майже не чула навколишнього світу. Коли вибухи стали наближатися, ми вирішили приховатися. І ось я, обіймаючи свою родину, відчула, що незважаючи на все, ми залишаємося разом.

by

Було це весело біля вогнища під зірками, коли ми всі збиралися разом після тривалого дня. Розмови линули в повітрі, сміх луна від гіллячок, а мелодія гітари віддзеркалювалася в нашій душі. Ця ніч була особливою, тому що ми зрозуміли, що тут, у нашій країні, ми маємо одне одного і це найбільше над чим можна мріяти. Нам … Read more

(First-person story in Ukrainian) Це було давно, але я пам’ятаю кожну деталь цього дня, наче це сталося вчора. Ми сім’я — моя дружина, моя донька та я, — вже декілька років живемо в невеликому селі на заході України. Від часу початку війни, ми вже встигли вирости перед тяжкостями та випробуваннями. Але те, що сталося того дня, змінило наше життя назавжди. Було ранкове сонце, та весняні квіти розцвіли навкруги, створюючи чарівну атмосферу. Ми вирішили вирушити на прогулянку до лісу, віддати шану пам’яті військовим, які вибороли нашу свободу. Дорога, яку ми проходили, була сповнена тихими розмовами та піснями пташок. Але раптом ми почули гулкі вибухи у далекій далині. Серце моє загомоніло, аж я чув, що воно майже вискакує з грудей. Ми бігли назад до села, тікаючи від небезпеки. Моя донька трималася за мою руку, її очі були наповнені страхом. Ми вирішили сховатися у старому підвалі поруч із нашим будинком, намагаючись захистити себе від будь-якої загрози. Те, що ми бачили з вікна підвалу, змінило нашу життєву підбірку назавжди. Хмари диму піднімалися у небі, в далекій далині ми бачили палаючі будівлі та зруйновані вулиці. Душа моя стискнулася від безпорадності та безсилля. Ми пережили багато важких моментів під час війни, але той день був найстрашнішим у нашому житті. Але навіть у ці хвилини жаху ми не втратили віру у майбутнє. Ми обійнялися міцніше, ніж будь-коли, обіцяючи один одному, що ми переживемо цей кошмар разом. Наша сім’я стала ще сильнішою та єдиною під впливом випробувань. Ніхто і ніщо не міг зруйнувати наш зв’язок та нашу любов. І ось ми залишаємо цей страшний день у минулому, знаючи, що ми пройшли через найважче випробування разом. Ми знаємо, що майбутнє може бути невизначеним, але ми впевнені, що ми завжди будемо разом, незалежно від усього. Цей день позначив нас назавжди, але ми стали сильнішими завдяки ньому.

by

(First-person story in Ukrainian) Це було давно, але я пам’ятаю кожну деталь цього дня, наче це сталося вчора. Ми сім’я — моя дружина, моя донька та я, — вже декілька років живемо в невеликому селі на заході України. Від часу початку війни, ми вже встигли вирости перед тяжкостями та випробуваннями. Але те, що сталося того … Read more

Моє ім’я – Лілія, і я живу в маленькому селі на півдні України. Це місце, де колись кожен знав кожного і ділився своїми радощами та печаллями. Але все змінилося одного дня, коли війна вривалася в нашу тиху реальність. Йшов вечір, сонце красиво заходило за обрій, але він нес в собі страх та печаль. Звуки вибухів удалися на горизонт, але до нас долітали відгомони війни. Я пам’ятаю, як ми сідали з родиною за вечерею, і кожен мовчки думав про тих, хто воює на фронті. Часом казки про мир починали здалися нам казковими. Одного разу, коли я стояла на порозі свого будинку, я побачила літак, який пролетів високо над нашим селом. Мені стало страшно, і я відчула, як серце почало битися швидше. Літак зник з горизонту, залишивши за собою лише сліди хмар на небі. І тоді я зрозуміла, що війна була далеко не під нашим порогом – вона була частиною нашого життя тепер. Та найстрашніше не була навіть війна, а була невизначеність та страх за майбутнє. Я не знала, що чекає нас завтра, і ця невизначеність робила кожен день нудним і важким. Але ми продовжували жити, виживати, і вірити у те, що невизначеність скінчиться, і мир повернеться до нашого села.

by

Моє ім’я – Лілія, і я живу в маленькому селі на півдні України. Це місце, де колись кожен знав кожного і ділився своїми радощами та печаллями. Але все змінилося одного дня, коли війна вривалася в нашу тиху реальність. Йшов вечір, сонце красиво заходило за обрій, але він нес в собі страх та печаль. Звуки вибухів … Read more

Якщо б життя давало другий шанс, я б віддав усе, аби повернутися до того моменту, коли моє серце ще було цілим. Коли весняний вітер танцював із запахом квітів у волоссі моєї коханої. Коли весь світ здавався безтурботним і я вірив у мир у всьому світі. Але час відбирав у мене ці моменти, рік за роком нагадуючи про свою недоторканність. А потім вони прийшли, війна наша, яка забрала у мене все: сім’ю, дім, мрії. Разом із кожним повідомленням про втрату, втратою був і крапель крові моєї руки, коли я піднімався з руїн свого міста. І ось я зараз, стою на залишках того, що колись було моїм життям. На вбитій землі із понівеченим серцем. Та все-таки, серед цієї спустошеності, я бачу промінь надії. Я вірю, що можна знову зібрати ці шматки разом і побудувати нове життя, нову надію.

by

Якщо б життя давало другий шанс, я б віддав усе, аби повернутися до того моменту, коли моє серце ще було цілим. Коли весняний вітер танцював із запахом квітів у волоссі моєї коханої. Коли весь світ здавався безтурботним і я вірив у мир у всьому світі. Але час відбирав у мене ці моменти, рік за роком … Read more

Моє ім’я – Олена, і я знову повідомлю вам історію зі Східної України. Це моя історія про кохання, віру та надію, які можуть пробудитися навіть у найтемніший час. Ще недавно я жила щасливим життям, але тепер кожен момент наповнений стріччю болю. І все це через війну, що вразила нашу країну. Пам’ятаю, як у перший день війни ми всі вірили, що це омана, що все скінчиться швидко. Проте дні перетворилися на тижні, тижні на місяці, і наші серця наповнилися страхом і безнадією. Я втратила друзів, рідних, все своє майно. Моє серце було зламане на багато шматків, і я не вірила, що колись зможу знову почувати радість. Та ось одного дня все змінилося. Я побачила його – Володю. Володя прийшов у наше місто волонтером, щоб допомогти тим, хто втратив все. Він був яскравим променем світла у моєму житті, який вогнем згортав мої страхи та сумні думки. Він допоміг мені знову повірити у добро і кохання, навіть у цей час війни. Ми разом допомагали людям, будуючи нові будинки, збираючи продукти та речі для потребуючих. Щодня промені його посмішки зігрівали моє серце, даруючи силу та надію. Його присутність робила мій день яскравішим, і я відчувала, як моє життя повертається на вірний шлях. Але одного разу, коли ми разом вирушили до сусіднього села, щоб допомогти тамтешнім жителям, сталася подія, яка повністю змінила моє життя. Все перекрутилося так швидко, що я не встигла навіть реагувати. І ось я стою перед вами, зі сльозами на очах, не знаючи, що робити далі.

by

Моє ім’я – Олена, і я знову повідомлю вам історію зі Східної України. Це моя історія про кохання, віру та надію, які можуть пробудитися навіть у найтемніший час. Ще недавно я жила щасливим життям, але тепер кожен момент наповнений стріччю болю. І все це через війну, що вразила нашу країну. Пам’ятаю, як у перший день … Read more

Я родом з України, але останні десять років проживаю у Сполучених Штатах. Та важко забути дитинство в рідному селі, де кожна вулиця, кожен будинок мають свої спогади. Але одне з тих спогадів переслідує мене кожен день. Було це у 2014 році, коли почалася війна в Україні. Цей конфлікт став частиною мого життя, хоча я вже був далеко від дому. Одного дня отримав листа від своєї матері, у якому вона описувала жахливі події, які траплялися в нашому селі. Її слова вразили мене до глибини душі… Подалі від війни, але серце зірване на шматки. Чому ж я відчуваю таку безпорадність і відчай, коли країна моя потерпає від жахів? Мої думки постійно пізнають пекло, чергові звістки про втрати і страх приносять знову і знову… І я знаю, що мої рідні переживають це все на власній шкурі, далеко від тепла мого обійми… Але не можу сказати, що сама я не допомагаю. Щоразу, коли бачу новини про війну в Україні, моє серце замирає, але потім я вирішую щось змінити. Чи може якось допомогти. Так, це може здатися малим, та ці дрібні кроки можуть принести тепло і підтримку потрібним… На цьому моменті я зрозумів, що будь-яка допомога, яку ми можемо надати, зверне наш світ у краще майбутнє. Та моє серце не може перестати кровоточити за мою батьківщину, як чорносмородинове вино, що стало краплею сліз на щасливому обличчі… Та часу перестати плакати немає. І усе моє існування сповнене сподівання на щасливе завтра. Чи може ця війна коли-небудь завершиться? Та можу я допомогти своїй рідній країні, не перебуваючи на місці? Ці питання ще довго будуть обурювати мою думку, поки я не знайду відповіді…

by

Я родом з України, але останні десять років проживаю у Сполучених Штатах. Та важко забути дитинство в рідному селі, де кожна вулиця, кожен будинок мають свої спогади. Але одне з тих спогадів переслідує мене кожен день. Було це у 2014 році, коли почалася війна в Україні. Цей конфлікт став частиною мого життя, хоча я вже … Read more