Я почув, як серце закалатало в грудях той момент, коли звук сирени розірвав тишу ранішнього Києва. Війна увірвалася в наше життя, розщедрившись на страх, але й на неймовірні прояви людяності.
Я, Максим, тридцятиоднорічний програміст, який вчора ще думав про дедлайни і баги, а сьогодні загортав у теплі ковдри свою стареньку маму, щоб вивезти її якомога далі від страшного гулу обстрілів. Нам з жінкою Марією та дітьми вдалось дістатися до маленького села на заході України, де ми сподівались знайти притулок. Село, до якого ми прибули, здавалося покинутим, але місцевий староста, дід Петро, відчинив для нас двері свого старовинного будинку.
Життя у селі було не про цифри і коди, які я так любив, а про спільноту і взаємодопомогу. Кожен день я допомагав діду Петрові носити воду з колодязя, вчив дітей англійської, а ввечері ми всі разом слухали історії про давні часи, які дід Петро розповідав з такою гордістю і болем.
Але одного разу серед ночі я прокинувся від гучного стуку в двері. Серце знову забилося в тривозі…
По той бік дверей стояла молода жінка з дитиною на руках. Вона тремтячим голосом просила про допомогу. Її село було атаковано, і вона у відчаї шукала притулку. Марія без зайвих питань провела їх до нашої кімнати, дала чисту постіль та гарячий бульйон.
Про наступні дні запам’яталось як період нескінченної невпевненості та постійних спроб щось зробити, хоч якесь відчуття контролю над ситуацією. Я допомагав з пошуками притулків для новоприбулих, організовував збір допомоги, займався дітьми, намагаючись забути про те, що всі ми — на волосині від небезпеки.
На третій тиждень нашого перебування в селі сталося щось надзвичайне. Дід Петро, який весь цей час стояв поза політикою та конфліктами, оголосив, що організовує великий концерт на підтримку українських бійців. Він сам колись грав на баяні, і вирішив, що музика — це те, що може хоча б трохи втішити та дати надію. Ми всі щиро підтримали його.
Концерт тривав всю ніч, і під його кінець, коли перші промені сонця торкнулися розмитих від сліз очей людей в аудиторії, старий баяніст сказав щось, що я ніколи не забуду…