Мені було п’ять, коли я вперше помітив, що батько сниться мені у формі. Тоді я не розумів, чому він не повертався додому як звичайно. Аж до того дня. Того дня, коли мати, зі слізьми на очах, сказала, що він відійшов назавжди. Те ранкове повітря було таким же холодним і важким, як і моє серце в той момент.
Сонце вже заходило, коли ми вирушили з мамою в довгу подорож до нашого маленького села на схід України. Весь час в дорозі я дивився в вікно, спостерігаючи, як міняється пейзаж. Величезні поля переходили в лісисті масиви, здаючись недосяжними для мальовничих сільских будиночків, що час від часу мелькали на горизонті.
Мати мовчала, лише іноді, зітхаючи, шепотіла щось собі під ніс. Я знав, що вона молилася. Молилася за те, аби ми були в безпеці. І ще … щоб я одного дня зміг пробачити батька за те, що він нас покинув так рано.
Діставшись до села, ми під’їхали до старовинної церкви з дерев’яною дзвіницею. Я бачив, як мама затримує подих. Тут ми зіткнулися з реальністю, якої так боялись. Чоловіки і жінки в однакових мундирах, з тривогою в очах, що обережно обговорювали щось серед себе. Один чоловік стояв осібно, його вираз обличчя був сповнений болю …
— Мамо, хто це? – шепнув я, тримаючись за її рукав.
Вона затремтіла, але відповіла тихо: “Це … це твій дядько Мирон. Він тут впорі транспортує допомогу для біженців.”
Тремтячою рукою я вказав на людей у мундирах: “А чому вони тут, мамо?”
Вона поглянула на мене з тією стомленістю, яку я бачив лише в книжках про війну: “Дитино, тут усі намагаються врятувати чиєсь життя, так само, як і твій батько …”
Мені захотілось запитати, чому вона плаче, але замість цього я сильно обняв її. Раптово, дядько Мирон підійшов до нас, і погляд його очей запалив у мені несподівану іскру впізнання …
Продовження цієї історії занурить вас у глибокі води людських емоцій, розкаже про боротьбу, виживання і надію, яка палає в серцях звичайних героїв цієї війни. Приготуйтесь відчути біль і радість, пройти разом з цими героями через випробування, що змінюють їхні долі.