Нащо я вирішив це зробити — зараз точно не знаю, але ось стою я серед туману, впевненість у моїх діях випаровується так само швидко, як краплі роси на моєму пальто. Сьогодні я втратив роботу, втратив дівчину і… втратив майже все своє розуміння, чого я чекаю від життя. Прокидаюсь годинник — 8:15. Ранок не віщував бід, сонце світило, і на кухні вже пахло кавою. Про що я міг думати, сідаючи в таксі, що завезе мене в офіс? Можливо, про те, як після роботи піду замовлю новий телефон, або як скажу Анні, що люблю її. Але замість цього… Я підійшов до офісу, а двері були непрозоро зачинені. «Тимчасово зачинено», — прочитав я на замазаному аркуші А4, який хтось прикріпив до дверей нашого офісу. Телефони відділу кадрів не відповідали. Все виглядало як поганий жарт. Коли я повернувся додому, на кухні мене чекала лише записка: «Мені потрібно побути на самоті». Це був лише черговий удар у цей день, що і так був наповнений конфузами. Пішов до бару, якому довіряю свої вечори. Перекидався сумними думками, сидячи за келихом віскі, коли раптово мій погляд зупинився на яскравій усмішці на протилежному боці зали. Вона сміялась, і це запалило в мені іскринку цікавості. “Привіт, я Макс. Прошу пробачення, що турбую… Ти здаєшся знайомою. Ми не зустрічались колись?” – запитав я, підійшовши ближче. “Wym рука так і залишилася на півдорозі до її столу, коли вона обернулась до мене…” Її обличчя на мить видавало здивування, а потім розсміялось.

by

Нащо я вирішив це зробити — зараз точно не знаю, але ось стою я серед туману, впевненість у моїх діях випаровується так само швидко, як краплі роси на моєму пальто. Сьогодні я втратив роботу, втратив дівчину і… втратив майже все своє розуміння, чого я чекаю від життя. Прокидаюсь годинник — 8:15. Ранок не віщував бід, … Read more

Мені було п’ять, коли я вперше помітив, що батько сниться мені у формі. Тоді я не розумів, чому він не повертався додому як звичайно. Аж до того дня. Того дня, коли мати, зі слізьми на очах, сказала, що він відійшов назавжди. Те ранкове повітря було таким же холодним і важким, як і моє серце в той момент. Сонце вже заходило, коли ми вирушили з мамою в довгу подорож до нашого маленького села на схід України. Весь час в дорозі я дивився в вікно, спостерігаючи, як міняється пейзаж. Величезні поля переходили в лісисті масиви, здаючись недосяжними для мальовничих сільских будиночків, що час від часу мелькали на горизонті. Мати мовчала, лише іноді, зітхаючи, шепотіла щось собі під ніс. Я знав, що вона молилася. Молилася за те, аби ми були в безпеці. І ще … щоб я одного дня зміг пробачити батька за те, що він нас покинув так рано. Діставшись до села, ми під’їхали до старовинної церкви з дерев’яною дзвіницею. Я бачив, як мама затримує подих. Тут ми зіткнулися з реальністю, якої так боялись. Чоловіки і жінки в однакових мундирах, з тривогою в очах, що обережно обговорювали щось серед себе. Один чоловік стояв осібно, його вираз обличчя був сповнений болю … — Мамо, хто це? – шепнув я, тримаючись за її рукав. Вона затремтіла, але відповіла тихо: “Це … це твій дядько Мирон. Він тут впорі транспортує допомогу для біженців.” Тремтячою рукою я вказав на людей у мундирах: “А чому вони тут, мамо?” Вона поглянула на мене з тією стомленістю, яку я бачив лише в книжках про війну: “Дитино, тут усі намагаються врятувати чиєсь життя, так само, як і твій батько …” Мені захотілось запитати, чому вона плаче, але замість цього я сильно обняв її. Раптово, дядько Мирон підійшов до нас, і погляд його очей запалив у мені несподівану іскру впізнання …

by

Мені було п’ять, коли я вперше помітив, що батько сниться мені у формі. Тоді я не розумів, чому він не повертався додому як звичайно. Аж до того дня. Того дня, коли мати, зі слізьми на очах, сказала, що він відійшов назавжди. Те ранкове повітря було таким же холодним і важким, як і моє серце в … Read more

Я почув, як серце закалатало в грудях той момент, коли звук сирени розірвав тишу ранішнього Києва. Війна увірвалася в наше життя, розщедрившись на страх, але й на неймовірні прояви людяності. Я, Максим, тридцятиоднорічний програміст, який вчора ще думав про дедлайни і баги, а сьогодні загортав у теплі ковдри свою стареньку маму, щоб вивезти її якомога далі від страшного гулу обстрілів. Нам з жінкою Марією та дітьми вдалось дістатися до маленького села на заході України, де ми сподівались знайти притулок. Село, до якого ми прибули, здавалося покинутим, але місцевий староста, дід Петро, відчинив для нас двері свого старовинного будинку. Життя у селі було не про цифри і коди, які я так любив, а про спільноту і взаємодопомогу. Кожен день я допомагав діду Петрові носити воду з колодязя, вчив дітей англійської, а ввечері ми всі разом слухали історії про давні часи, які дід Петро розповідав з такою гордістю і болем. Але одного разу серед ночі я прокинувся від гучного стуку в двері. Серце знову забилося в тривозі…

by

Я почув, як серце закалатало в грудях той момент, коли звук сирени розірвав тишу ранішнього Києва. Війна увірвалася в наше життя, розщедрившись на страх, але й на неймовірні прояви людяності. Я, Максим, тридцятиоднорічний програміст, який вчора ще думав про дедлайни і баги, а сьогодні загортав у теплі ковдри свою стареньку маму, щоб вивезти її якомога … Read more

Сьогодні я виявила щось серед своїх старих речей, що мало потенціал зруйнувати моє життя. Це був старий шкільний щоденник, забутий, покритий шаром пилу. Останнім разом я тримала його в руках ще 15 років тому, коли кохання було всім, чого я бажала, а біль — всім, чого я боялася. І от тепер, в моєму затишному, сучасному домі, чоловік ззовні у дворі грав з нашими дітьми, а я тремтячими руками гортала коричневі сторінки. Історія почалася одного не дуже теплого вересневого дня, коли я, ще школярка, закохалася в хлопця з паралельного класу. Проте ця історія кохання мала несподіваний поворот, точніше — молодший брат цього хлопця, який щодня носив мої книжки. І щоденник зафіксував усі ці моменти. “Він сказав, що любить мене…” — читаю я зашепотілим голосом і… Зненацька мене охоплює холод. Це вчинок, який я вважала дитячою безглуздістю, стає чимось більшим в контексті мого нинішнього життя. Історія у щоденнику детально описувала план, який ми з братом мого коханого розробили. План, який мав змусити його звернути на мене увагу, але все обернулося зовсім інакше. Я застрягла на одній заповітній сторінці — даті, яка мала позначити кульмінацію нашого плану, але яку я намагалася виштовхнути з пам’яті… Боже, навіть моя донька тепер не старша, ніж я була тоді! Як я могла вдатися до такого? Чи мав би я розповісти своєму чоловікові? Чи це змінить все? Раптом знизу долинає голос чоловіка. Він кличе на обід. Щоденник раптово випадає з моїх рук і відкривається на самій тій сторінці, якої я боялася найбільше…

by

Сьогодні я виявила щось серед своїх старих речей, що мало потенціал зруйнувати моє життя. Це був старий шкільний щоденник, забутий, покритий шаром пилу. Останнім разом я тримала його в руках ще 15 років тому, коли кохання було всім, чого я бажала, а біль — всім, чого я боялася. І от тепер, в моєму затишному, сучасному … Read more

Мене звати Юлія, і з того страшного дня, коли вони прийшли в моє місто, я втратила все, крім одного — надії. Вранці, коли перші вибухи відгриміли подалік від нашого будинку, моя донька – Ева – похлинулася криком. Вона підбігла до мене, обійняла мене за шию міцними рученятами і шепотіла: “Мамо, не плач…”. Наше місто стало полем бою. Вулиці, колись повні сміху і дитячих ігор, тепер залізні і холодні як крижані серця тих, хто нас атакував. Проте, серед руїн і хаосу, я побачила щось, що виблискувало під щебенем – маленький символ опору і непереможності – розбитий, але не знищений велосипед Еви. Це було наче знак, що ми маємо боротися і вірити. Ми поспішали вулицями, уникаючи небезпеки, до місця збору евакуаційного автобуса. За спиною чулись зойки сирен, і рипіння шин. Її рученя все ще тримала мою. Вона не кричала, не плакала, просто міцніше стискала мою долоню. Серце билося так швидко, що я ледве чула власні думки. Чи змогла б я вберегти її? Чи встигнемо ми? А що якщо… Ні, я не могла дозволити цим думкам оволодіти мною. Ось уже виднівся автобус, коли раптово Ева зупинилась. Вона витріщилась на щось в стороні. Там було… >>>

by

Мене звати Юлія, і з того страшного дня, коли вони прийшли в моє місто, я втратила все, крім одного — надії. Вранці, коли перші вибухи відгриміли подалік від нашого будинку, моя донька – Ева – похлинулася криком. Вона підбігла до мене, обійняла мене за шию міцними рученятами і шепотіла: “Мамо, не плач…”. Наше місто стало … Read more

Я ніколи не міг собі уявити, що нормальний ранковий заплив у басейні може закінчитися тим, що я виявлю глибоко приховані секрети моєї родини. Вода була холоднішою за звичай, але після першого шоку від холоду, я пірнув з головою у свої звичні двадцять басейнових довжин. Так, саме в той день, коли все мало бути як завжди, я побачив щось несподіване. На дні, у кутку басейну, застряг маленький, старомодний металевий ланцюжок. Я підібрав його — нічого особливого, подумав я, можливо, чийсь старий ланцюжок від годинника чи браслет. А коли я вийшов із води і насухо розглянув знахідку, я зрозумів, що тримаю в руках старовинний медальйон, який викликав у мені дивне відчуття дежавю. Перенервувавши на місці і глянувши довкола, я відчув пекучу потребу відкрити цей сердечко-подібний медальйон. Його механізм був зламаним, тому я поклав його в кишеню свого шорта і вирішив віднести до ювеліра після тренування. Моє серце стукало все швидше, коли я під’їхав до ювелірної майстерні. Чому мені так хвилювалося? Це лише медальйон. Але глибоко всередині я відчув, що він несе в собі щось більше, ніж просто метал та камені. Ювелір уважно оглянув медальйон, а потім звернувся до мене з поглядом, який змусив моє серце зупинитись. “Це медальйон має історію”, — сказав він означно, “і я думаю, вам слід поговорити про це з вашою сім’єю, перш ніж я продовжу ремонт”. Не розуміючи, що він має на увазі, я поспішив додому. Про що він міг говорити? Яка таємниця ховається за цим медальйоном і чому це пов’язано з моєю сім’єю?

by

Я ніколи не міг собі уявити, що нормальний ранковий заплив у басейні може закінчитися тим, що я виявлю глибоко приховані секрети моєї родини. Вода була холоднішою за звичай, але після першого шоку від холоду, я пірнув з головою у свої звичні двадцять басейнових довжин. Так, саме в той день, коли все мало бути як завжди, … Read more

Коли мама сказала мені, що народила мене під час буревію, я не думала, що моє життя стане втіленням цієї метафори. Але того ранку, коли війна постукала до дверей нашого маленького містечка на сході України, я зрозуміла, що бурі ніколи не будуть для мене просто погодою. О п’ятій ранку гучні вибухи змусили мене скочити з ліжка. Стіни моєї кімнати тремтіли, як мої руки, коли я намагалася заспокоїти молодшу сестру, якій лише п’ять років. «Це просто грім, Наталочко», — сказала я, ховаючи свій страх під маскою спокою. З вікна ми побачили, як наша вулиця заповнюється не тільки водою від незакінченого дощу, але й сусідами, що, як і ми, намагалися зрозуміти, що відбувається. Батько, зазвичай такий розсудливий, пакував найнеобхідніше, мати тихо плакала, складаючи альбоми з фотографіями… Минули години, наповнені шумом, жахом та невідомістю, коли ми отримали вказівку евакуюватися. Стиснувши в руці улюблену іграшку Наталі та документи, я подивилася на наш дім востаннє. Нам довелося розділитися. Батько і деякі з сусідів вирішили залишитися, щоб допомогти обороняти наше місто. Щось у його погляді говорило мені про змішані почуття відваги та болю, коли він обіймав нас, говорячи, що скоро все закінчиться. Не знаючи, чи побачу його знову, я так міцно вчепилася в цей обійм, як ніколи до того. Залишивши позаду наше минуле, ми поспішили до найближчого безпечного місця, що обіцяли військові. Серце кололо від страху та відчаю, коли ми губилися серед інших, що тікали від війни. І тільки коли на околиці міста ми врешті-решт зупинилися, аби перепочити, я зрозуміла, що залишила за собою не тільки дім… На задньому сидінні автомобіля не було Наталі.

by

Коли мама сказала мені, що народила мене під час буревію, я не думала, що моє життя стане втіленням цієї метафори. Але того ранку, коли війна постукала до дверей нашого маленького містечка на сході України, я зрозуміла, що бурі ніколи не будуть для мене просто погодою. О п’ятій ранку гучні вибухи змусили мене скочити з ліжка. … Read more

Готові уявити собі ту надзвичайну річ, яка змогла перевернути моє життя з ніг на голову в одну лише секунду? Я просто йшов додому після звичайного робочого дня, коли побачив її — старовинну листівку, яка валялася просто під моїми ногами на переповненій вулиці Києва. Через її зношені кути і бліді кольори моя допитливість взяла гору, і я підняв її. Хто б міг здогадатися, що така дрібничка може назавжди змінити моє життя? То було зображення старого Києва, де яке-то молоде подружжя у вишуканих 30-х роках позувало на фоні пишного саду. На звороті блідим чорнилом були накреслені ледь читані слова: “Завжди пам’ятай про день, коли ми стали одним цілим. -О.К.” Кому ж належали ці ініціали, і яка історія крилася за цією фотографією? Я вирішив це з’ясувати. Ідучи далі, якось природно потягувався думками до минулого. Хто такі ці люди? Чому ця листівка опинилася на землі? І найголовніше — чи є ще їхні родичі, яким можливо повернути цей клаптик історії? Ось що мене найбільше цікавило і тривожило. Але тут я помітив, що адреса на звороті листівки ще читабельна. Може варто перевірити це місце? Може ще є шанс знайти власників чи їх нащадків? Коли я наступного дня прийшов до розташування старовинного будинку, мене вразила його велич і краса. Ледь зміг дочекатись, коли відчинять…

by

Готові уявити собі ту надзвичайну річ, яка змогла перевернути моє життя з ніг на голову в одну лише секунду? Я просто йшов додому після звичайного робочого дня, коли побачив її — старовинну листівку, яка валялася просто під моїми ногами на переповненій вулиці Києва. Через її зношені кути і бліді кольори моя допитливість взяла гору, і … Read more

Я ніколи не думала, що моя найгірша дитяча травма виплеснеться на мене з-під землі у вигляді забутого часом скарбу. Це було звичайне вівторкове ранок, коли я вирішила прибрати старий сімейний будинок на продаж, де мої батьки прожили усе своє життя. Я крутила бурими листами журналу моєї матері, коли натрапила на оберемок старовинних листівок. Вони були закинуті, наче проста папірці, але для мене… Вони перевертали сторінку мого чорно-білого дитинства, забарвлюючи її в найяскравіші кольори жаху і безвиході. Просто зараз, вони лежали на підлозі, і кожна листівка наче кричала на мене, звинувачуючи в забутті. Пам’ятаючи стиснуте серце, я підібрала одну. На ній був зображений старовинний парк нашого міста, де, будучи шестирічною, я втратила свого кращого друга — плюшевого ведмедика Мішу. Та втрата вплинула на все моє дитинство. Друзів у мене не було, бо я відчувала, що нікому не можу довіряти як Міші. Кожна листівка тягнула мене все глибше в спогади, і я зрозуміла, що не можу далі уникати минулого. Свіжі сліди сліз на моїх щоках, і я вже стою на порозі найтемнішої кімнати мого серця, готова зіткнутися зі звіром, який жив там усі ці роки.

by

Я ніколи не думала, що моя найгірша дитяча травма виплеснеться на мене з-під землі у вигляді забутого часом скарбу. Це було звичайне вівторкове ранок, коли я вирішила прибрати старий сімейний будинок на продаж, де мої батьки прожили усе своє життя. Я крутила бурими листами журналу моєї матері, коли натрапила на оберемок старовинних листівок. Вони були … Read more

У моєму саду щойно проклюнулася перша квітка. Це мала бути радісна мить, але сьогоднішній ранок почався зі звуку сирен. Вони вриваються в спокій мого дому, як щодня, наповнюючи повітря тривогою. Я замкнена в старій підвальній кімнаті, яку мій чоловік колись використовував як майстерню. Тут мій тимчасовий притулок у маленькому містечку на Донбасі, де якось жила моя молодість, а тепер – моя укриття. Серед метушні ракет і розпачу, я знаходжу час, щоб писати. Листи нікому – можливо, собі в майбутнє або невідомому читачеві, кому колись доведеться дізнатися про ці роки. В моїх руках зіщулений аркуш паперу, який я тримаю так, ніби він може розсікти повітря тремтінням моїх думок, змигування моїх спогадів. Кожен день – боротьба. Боротьба за виживання, за збереження людяності. Я помічаю, як зі страхом споглядаю на руйнування моєї колись такої знайомої вулиці, як замислююся над долею сусідів, друзів, знайомих. Втрати вже не лише числа у новинах; вони дістаються до кожного дому, кожної родини, кожного серця. Сьогодні я вирішила говорити про Миколу, нашого старшого сусіда, який все ще стоїть на захисті нашого містечка. Його історія починається з того дня, коли він…

by

У моєму саду щойно проклюнулася перша квітка. Це мала бути радісна мить, але сьогоднішній ранок почався зі звуку сирен. Вони вриваються в спокій мого дому, як щодня, наповнюючи повітря тривогою. Я замкнена в старій підвальній кімнаті, яку мій чоловік колись використовував як майстерню. Тут мій тимчасовий притулок у маленькому містечку на Донбасі, де якось жила … Read more