Коли мама сказала мені, що народила мене під час буревію, я не думала, що моє життя стане втіленням цієї метафори. Але того ранку, коли війна постукала до дверей нашого маленького містечка на сході України, я зрозуміла, що бурі ніколи не будуть для мене просто погодою.
О п’ятій ранку гучні вибухи змусили мене скочити з ліжка. Стіни моєї кімнати тремтіли, як мої руки, коли я намагалася заспокоїти молодшу сестру, якій лише п’ять років. «Це просто грім, Наталочко», — сказала я, ховаючи свій страх під маскою спокою.
З вікна ми побачили, як наша вулиця заповнюється не тільки водою від незакінченого дощу, але й сусідами, що, як і ми, намагалися зрозуміти, що відбувається. Батько, зазвичай такий розсудливий, пакував найнеобхідніше, мати тихо плакала, складаючи альбоми з фотографіями…
Минули години, наповнені шумом, жахом та невідомістю, коли ми отримали вказівку евакуюватися. Стиснувши в руці улюблену іграшку Наталі та документи, я подивилася на наш дім востаннє.
Нам довелося розділитися. Батько і деякі з сусідів вирішили залишитися, щоб допомогти обороняти наше місто. Щось у його погляді говорило мені про змішані почуття відваги та болю, коли він обіймав нас, говорячи, що скоро все закінчиться. Не знаючи, чи побачу його знову, я так міцно вчепилася в цей обійм, як ніколи до того.
Залишивши позаду наше минуле, ми поспішили до найближчого безпечного місця, що обіцяли військові. Серце кололо від страху та відчаю, коли ми губилися серед інших, що тікали від війни. І тільки коли на околиці міста ми врешті-решт зупинилися, аби перепочити, я зрозуміла, що залишила за собою не тільки дім…
На задньому сидінні автомобіля не було Наталі.
Продовжуючи подорож у відчаї та безвісти, я намагалася усвідомити, як це сталося. Невелика переплутка, хаос, крики, і всередині – ясний спокій знання того, що я втратила. Мати спала у втомленому блаженстві поряд, нічого не знаючи про зникнення Наталі. Моя паніка переповнювала кожну частинку моєго буття, і я цілком була готова до найгіршого.
Ми зупинялися на кожному контрольному пункті, розповідали про Натальчину зникну так, як тільки змогли. Кожен новий обличчя, кожне співчуття — моя надія вмирала та розцвітала знову. Цей процес був виснажливий, але здаватися ми не мали права.
Минуло тижня два, коли я вже ледь вірила у можливість знайти її. Одного дня, перебуваючи у черговому місці прихистку, я почула жіночий голос, який кликав ім’ям моєї сестри. Погляд мій сплетівся з очима молодої жінки, що тримала Наталку за руку. Моє серце зупинилося, як в ту гучну ранку, коли все почалося.
Виявилося, що Наталю знайшла родина, що також тікала до безпеки, і взяла її з собою, думаючи, що вона сирота. Мережа мобільного зв’язку та інтернету були перевантаженні, тому знайти нас було не просто, але ці люди не здавалися і продовжували шукати нас через кожний доступний канал.
Загальне відчуття полегшення та радості, яке я відчувала, було затьмарене непереборною гордістю за своїх співвітчизників. Люди, які, попри власні втрати і страждання, не зупинялися перед нічим, щоб допомогти маленькій дівчинці повернутися додому.
Так наша маленька історія стала частиною великої історії про єдність, милосердя і непохитну силу духу моєї неньки України. Війна забрала багато, але не змогла вкрасти те, що робить нас людьми…