Мене звати Юлія, і з того страшного дня, коли вони прийшли в моє місто, я втратила все, крім одного — надії. Вранці, коли перші вибухи відгриміли подалік від нашого будинку, моя донька – Ева – похлинулася криком. Вона підбігла до мене, обійняла мене за шию міцними рученятами і шепотіла: “Мамо, не плач…”.
Наше місто стало полем бою. Вулиці, колись повні сміху і дитячих ігор, тепер залізні і холодні як крижані серця тих, хто нас атакував. Проте, серед руїн і хаосу, я побачила щось, що виблискувало під щебенем – маленький символ опору і непереможності – розбитий, але не знищений велосипед Еви. Це було наче знак, що ми маємо боротися і вірити.
Ми поспішали вулицями, уникаючи небезпеки, до місця збору евакуаційного автобуса. За спиною чулись зойки сирен, і рипіння шин. Її рученя все ще тримала мою. Вона не кричала, не плакала, просто міцніше стискала мою долоню.
Серце билося так швидко, що я ледве чула власні думки. Чи змогла б я вберегти її? Чи встигнемо ми? А що якщо… Ні, я не могла дозволити цим думкам оволодіти мною.
Ось уже виднівся автобус, коли раптово Ева зупинилась. Вона витріщилась на щось в стороні. Там було…
>>>
…маленьке кошеня. Воно жалібно мяукало під зруйнованою лавкою. “Мамо, ми не можемо залишити його тут!” – заплакала Ева. Всередині мене вирувала боротьба. Часу майже не залишилось, і кожна секунда на вагу золота. Але я бачила в очах дочки не тільки страх, а й рішучість, рішучість рятувати.
Негайно я підбігла до кошеняти, забрала його і ми понеслись до автобусу. Хтось крикнув нам назирці, але ми вже були біля дверей. Ця маленька істота тряслася в моїх руках від страху, але його м’яке мурчання втішало Еву.
За кілька хвилин автобус покотився, рятуючи нас від неминучого. В дальній дорозі Ева оповидала про майбутнє, де ми знову будемо вдома, а кошеня стане частиною нашої родини. Я слухала її, розуміючи, що хоч дорослі світи можуть руйнуватися, дитяча невинність і віра можуть воскресити надію в найсумніших серцях.
Втім, подорож не була безпечною. Надворі чулись вибухи, і раптово ми…