Я вперше почула про війну в Україні у весняний ранок 2014 року. Працюючи за межами країни, оточена американськими колегами, новина про конфлікт на сході України вразила мене як блискавка. Навіть через тисячі кілометрів від рідної землі, я відчула біль, страх і безпомічність. Часом нічне небо намагалося заглушити мої сльози, але із кожним новим звітом про загиблих героях на передовій, моє серце кровоточило сильніше. І навіть повсякденні обов’язки не могли приховати від мене болючу правду: моя країна була вогненним пеклом, а я залишалася безсиллям глядіти на це з великої відстані. Залишаючи студію після напруженого дня роботи, вщухаючи на фоні розлюченого шуму шосе, я відчула, як мої коліна починають стільки, наче під ними зникла земля. Чорна дупа жаху затягнула мене, але борючись зі страхом, я крізь сльози відчула потужний палючий вогонь запалу в серці. Чи зможу я колись повернутися додому і врегулювати цю безпорадність? Це питання раз і назавжди залишалося нерозгаданим.

by

Я вперше почула про війну в Україні у весняний ранок 2014 року. Працюючи за межами країни, оточена американськими колегами, новина про конфлікт на сході України вразила мене як блискавка. Навіть через тисячі кілометрів від рідної землі, я відчула біль, страх і безпомічність. Часом нічне небо намагалося заглушити мої сльози, але із кожним новим звітом про … Read more

Ось вона, моя Україна, країна, де скінчені мрії плетуться з новими надіями, де сонце змінюється на дощ, як в оновленні кінофільму. Ця історія виставлена тут, на публічному форумі, але сонце не палке, скорше бре зимовим холодом. Я ненавиджу холод, але він коли-небудь став боєм, що врятує моє життя… Один раз, коли я прокинувся у Варшаві серед шуму мовчазних атак, я зрозумів, що не втратив себе. Холод пронизав кістки, але ніщо не може порівнятися з втратою, яку ми пережили від війни в Україні. Ми втрачали свої домівки, своїх близьких, і вважали, що так буде завжди. Але коли я вийшов на вулицю і подивився на обличчя людей, я бачив в них стрімкість, силу волі, якою я бажав. Кожен крок, кожен погляд, кожне слово – усе було наповнене почуттям допитливості та надії. Наша країна може бути руйнівною, але ми не згинемо. І ось я стою, обличчям до сонця, спогадуючи про минуле і мріючи про майбутнє, простягаючи руки до неба, викликаючи нашу націю до війни. Ми можемо вийти переможцями, хоча варта це дорого, але що може бути коштовніше, ніж наша свобода та незалежність? Це те, про що я можу мріяти, коли розум і тіло здаються, коли в серці залягає втома, але душа не втрачає надію. Ми – відступали і обмірковували кожен крок, але тепер час думати про те, що можемо отримати, а не про те, що втратили.

by

Ось вона, моя Україна, країна, де скінчені мрії плетуться з новими надіями, де сонце змінюється на дощ, як в оновленні кінофільму. Ця історія виставлена тут, на публічному форумі, але сонце не палке, скорше бре зимовим холодом. Я ненавиджу холод, але він коли-небудь став боєм, що врятує моє життя… Один раз, коли я прокинувся у Варшаві … Read more

Я родом з Львова, але моє життя повністю змінилося, коли я переїхав до Києва з метою працевлаштування. В нашій столиці завжди було щось особливе, я чув, що вона дзеркало сучасної України. Але коли російські війська перетнули кордон, все змінилося. Я бракував родини, друзів, безпеки. Всюди була паніка, невизначеність, страх. Жоден мій фільм чи розкішний текст в Інстаграм не міг висловити моїх почуттів ледь. Але одного дня, коли я прогулювався вузькими вуличками Львова, я побачив її. Вона стояла на кутку вулиці, вся вбрана воєнним камуфляжем, маючи автомат на плечі. Але її очі сказали мені, що вона не хоче воювати, вона хоче захищати. І хоча вона була молода дівчина, не старше моєї доньки, в неї було так багато сили і впевненості. Я був зачарований і відчував себе вдячним за цю зустріч. Та комунікативна блондинка зупинилася і посміхнулася мені. “Дякую за вашу підтримку,” – сказала вона англійською. Моя душа боялася за неї, за свою рідну Україну. І справжнє життєве викриття мене як людини встало без представ чи залицянь. Столпилася велика група людей на вулиці, що робили знімки з його апаратів: було відчутно потужну бурсу живого патріотизму. Десь за межами фотоапаратів чути спів пістолетів, але грім сердень не вразу чути. Я відчував рішучість, яку може дати лише нація, що дужа на себе. А після цього дня в мені щось змінилося. На станції метро заверталось анонімно жінка. Ні разу не бачивши очі. Вона перебрала знаряддя, в кишені кишеняті із наліпками студентського бюджету. Неспішно вона почала експедитив спустошення. “Спасибі Леоніду. Жодного року не пам’ятаю саму важливу річ. Тисніть податковий пакет в контактвідділкі. Він має вже в просторуємі розранці за потребні, і пересув, щоби почалиті. Прошу уточнення документів щодо відкриття переслання зроблене в аудиторії, всім вголос. Всі отепрубуєм, але четверити через сільі за 8 року не обходилогося у перерві.”

by

Я родом з Львова, але моє життя повністю змінилося, коли я переїхав до Києва з метою працевлаштування. В нашій столиці завжди було щось особливе, я чув, що вона дзеркало сучасної України. Але коли російські війська перетнули кордон, все змінилося. Я бракував родини, друзів, безпеки. Всюди була паніка, невизначеність, страх. Жоден мій фільм чи розкішний текст … Read more

Зазвичай, я вважав себе терплячою людиною. Але цього разу знайшов свою межу. Було те літо, коли моя робота в невеликому кафе приносила мені радість і задоволення. Я був веселим баристою, який завжди посміхався й радів кожному клієнту. Але одного дня все змінилося. Серед суматохи замовлень і шуму кавоварки, увійшла вона. Вона – здавалось, незвичайна, як з іншої реальності. Майже філеянська, з яскравими синіми очима і веселим посмішкою. Але це не було найцікавіше. Вона замовила звичайну каву з молоком, але додала до замовлення нотатку: “Нам потрібно поговорити, це важливо”. Мої руки почали тремтіти від цікавості. Що вона може мені сказати? Замовлення вона отримала, але стала чекати на мені. Час повільно тікав, але для мене він прискорився. Я мав підозру, що зараз у мене почнеться якийсь сюжет із відомих фільмів. Проте реальність перевершила будь-яку фантазію.

by

Зазвичай, я вважав себе терплячою людиною. Але цього разу знайшов свою межу. Було те літо, коли моя робота в невеликому кафе приносила мені радість і задоволення. Я був веселим баристою, який завжди посміхався й радів кожному клієнту. Але одного дня все змінилося. Серед суматохи замовлень і шуму кавоварки, увійшла вона. Вона – здавалось, незвичайна, як … Read more

З першого дня війни, коли небо почало палати гнівом, здавалося, що серце перестало битися в унісон з часом. Я тримав у руках сумку, до білого теплого намертво встромивши в землю колишнього спокою, і рахував кожен подих моєї дочки Аліни. Їй всього п’ять років, і вона питає, чи далеко до зірок, якщо літати на ракеті, що вибухнула за два квартали від нашого дому. Ми залишили все: іграшки, фотоальбоми, навіть мамину шафу з секретами. “Тату, а коли повернемось?”, — питає вона, не розуміючи, що дим за нашими спинами — це все, що залишилося від дитячих спогадів. Я не відповідаю. Як можна говорити про повернення, коли кожен крок веде все далі від дому? Ніч закриває нас своєю чорною ковдрою, а зірки заглядають в очі, наче шукають відповідь, яку не може дати ніхто. Ми йдемо до великого лісу, до якого можна добігти за ніч, як пояснюю Аліні. “Чи можуть зірки впасти до нас?” — вона притуляється до мене чи не заснувши. “Можуть,” – шепочу, відчуваючи в грудях тепло її дихання і присутність невидимої загрози. Світло в її очах і її безмежна віра в те, що добро перемагає, кидає виклик чорності цієї ночі. Я не можу їй сказати про всю реальність, яка чекає за лісом, про те, що крок за кроком нас обгортає інша реальність. Але вже скоро я повинен буду вирішити, чи готувати її до непростих правд життя … або залишити в її серці сподівання на чудо.

by

З першого дня війни, коли небо почало палати гнівом, здавалося, що серце перестало битися в унісон з часом. Я тримав у руках сумку, до білого теплого намертво встромивши в землю колишнього спокою, і рахував кожен подих моєї дочки Аліни. Їй всього п’ять років, і вона питає, чи далеко до зірок, якщо літати на ракеті, що … Read more

Я вирішив міняти своє життя у день свого дня народження, але те, що сталося, коли я переступив поріг тієї залишеної кав’ярні, змусило моє серце зупинитися на мить. Там була вона — Іра, дівчина, яка покинула мене п’ять років тому без будь-яких пояснень, сиділа зі сльозами на очах, дивлячись на мене, наче з’явився привид. “Ти виглядаєш так, наче бачиш привида,” — сказала вона, коли я вже сідав навпроти. Яку ж круту розмову ми мали того дня, але як же вона закінчилася… Цього разу я мусив знайти відповіді. Я хотів розуміти, чому вона пішла, що саме я зробив не так. Наша розмова відкрила старі рани, але я все ще відчував те саме тепло, коли дивився на неї. Вона пояснила, що пішла тоді, бо її сім’я переживала складні часи та вона не могла мене втягувати в це. Який сюрприз, який поворот… але історія не закінчилася на цьому. “Ти ще злий на мене?” — спитала вона, заплітаючи пальці свої руки в мої. Замість відповіді, я…

by

Я вирішив міняти своє життя у день свого дня народження, але те, що сталося, коли я переступив поріг тієї залишеної кав’ярні, змусило моє серце зупинитися на мить. Там була вона — Іра, дівчина, яка покинула мене п’ять років тому без будь-яких пояснень, сиділа зі сльозами на очах, дивлячись на мене, наче з’явився привид. “Ти виглядаєш … Read more

Спочатку я думала, чи варто його розбудити. У світі, де кожна ніч може стати останньою, що може бути дорожче за мирний сон дитини? Але від силуетів, що наближалися до нашого будинку, у мене захоплювало подих. Тримаючи в руках заснулого сина, я крокувала до вікна, морозний вітер обпікав моє обличчя через тріщини у стеклі. Це були вони – солдати. Вони йшли по нашій вулиці, один за одним, мов тіні, які несуть із собою невідоме. Серце забилося як божевільне. Війська несли надію, але кожен їхній крок насправді заглиблював печать війни у наше життя. Мені, як матері, нічого не залишалося, як лише молитися, щоби вони йшли повз, не зупиняючись. Печаль і надія боролися в моєму серці, стукаючи головою об реальність війни, що безповоротно змінює все. Від стука в двері я аж підскочила. Це було, наче вирок. Я акуратно поклала свого сина на діван, накривши його ковдрою. “Хто там?” — мій голос здригнувся. Відповідь не наступила. Лише глухий стукіт знову пролунав по хаті. Рука тремтіла, коли я обережно відкрила двері…

by

Спочатку я думала, чи варто його розбудити. У світі, де кожна ніч може стати останньою, що може бути дорожче за мирний сон дитини? Але від силуетів, що наближалися до нашого будинку, у мене захоплювало подих. Тримаючи в руках заснулого сина, я крокувала до вікна, морозний вітер обпікав моє обличчя через тріщини у стеклі. Це були … Read more

Несподівано о п’ятій ранку мій смартфон завибрував. Мила мелодія звучала як тривожний звоник у безмежній тиші ночі. Серце миттю запульсувало в очікуванні неприємностей. На екрані з’явилося ім’я моєї сестри Аліни. Її дзвінки завжди були немов вісники бур, особливо в такий час. «Андрію, мені потрібна твоя допомога», – ледь чутно промовила вона крізь сльози. Без деталей, без звичайного вступу. Її голос лунав так, наче вона була на межі зриву. Я прийняв рішення без вагань. Менше ніж за годину я вже мчав автострадою до її будинку у передмісті, намагаючись уявити, що могло статися. Аліна завжди була неврастеніком, але цього разу все здавалось значно серйознішим, ніж звичайні емоційні спалахи. По прибуттю я знайшов її на кухні, тримаючи в руках стару коробку. Вона плакала, але коли побачила мене, спробувала посміхнутися крізь сльози. «Дякую, що приїхав. Тобі потрібно це побачити», – сказала вона, перебираючи старі листи і фотографії. На одній із фотографій була наша мама з незнайомцем, обоє молоді та щасливі, зображені під час чогось, що здавалося святкуванням. Лист, який вона віддала мені, був написаний мамою ще в молодості, але адресований зовсім не батьку. Це було кохання, про яке жоден з нас ніколи не знав. Аліна дивилася на мене очікувано, наче я мав дати відповіді на питання, що її мучили. Моє життя почало кружляти, немов кінострічка, кидаючи нове світло на всі ці безтурботні роки щастя. Що, якщо все, що ми знали про нашу сім’ю, було під питанням? Запитань ставало все більше, але перед тим, як я встиг щось відповісти,…

by

Несподівано о п’ятій ранку мій смартфон завибрував. Мила мелодія звучала як тривожний звоник у безмежній тиші ночі. Серце миттю запульсувало в очікуванні неприємностей. На екрані з’явилося ім’я моєї сестри Аліни. Її дзвінки завжди були немов вісники бур, особливо в такий час. «Андрію, мені потрібна твоя допомога», – ледь чутно промовила вона крізь сльози. Без деталей, … Read more

Щойно ми почули подих війни, всесвіт завмер. Стояла зимова зоряна ніч, і велике сяйво вдарило в наше місто, мов зле передчуття. Саме в цю мить повітря наповнилося гулом, який розрізав небо над Львовом, і я, тримаючи в руках чашку чаю, відчула, як вона тремтить від дрібних вібрацій скла. Виклали це у соцмережі: українські міста атакують. Тепер кожен день, кожна година позначалась тривогою та надією. Живу я з бабусею, якій уже під 80. Бабуся – це моя опора і моя гордість. Вона пережила важкі часи, але це… Вона часто каже, що війна — це не лише про втрати, але й про те, як ми в цей час проявляємо себе. Сусіди всі ринули до притулку, але вона вирішила залишитись. Вона сказала, що має слідкувати за будинком. І я не пішла без неї. Той день видався довшим, ніж будь-коли. Бабуся навчила мене плести маскувальні сітки. Ми сиділи й мовчки плели, слухаючи розриви снарядів, які ставали все гучнішими та ближчими. Я старалась не показувати страх, дивлячись на її сміливі руки, які рівно й впевнено перепліталися з нитками. Але тоді сталася ніч, яка змінила все. Лунає дзвінок. Номер не знайомий. Серце зупинилося на мить. Зняла трубку…

by

Щойно ми почули подих війни, всесвіт завмер. Стояла зимова зоряна ніч, і велике сяйво вдарило в наше місто, мов зле передчуття. Саме в цю мить повітря наповнилося гулом, який розрізав небо над Львовом, і я, тримаючи в руках чашку чаю, відчула, як вона тремтить від дрібних вібрацій скла. Виклали це у соцмережі: українські міста атакують. … Read more

Моє серце зупиняється, коли я бачу її. Напівзруйнований дім, який колись був моїм щасливим притулком, стоїть напівприхований серед обвалених стін та розкиданих черепиць. Дим ще корчить повітря над нашим селом, ніби дограваючи свою жорстоку гру зухвалості. Мене звати Олексій, і я повернувся. Повернувся через декілька облогових тижнів на лінії фронту, де кожен день закінчувався разючою невизначеністю – живий ти чи вже ні. Подумки вибачаюсь перед дімом, що не зміг його вберегти, як не зміг вберегти і її… Анну. Мій ранок почався не з кави, а з тривоги – важкі кроки на порозі. Я встиг подумати, що це вже кінець, але коли двері відчинилися, на порозі стояла моя сестра Марія. За нею, наче залишки війни виринали обличчя сусідів. “Ти мусиш допомогти їй, Олексію. Ти мусиш знайти її,” – Марія ледь стримувала сльози, тримаючи в руці обгоріле фото Анни. Що це з Анною? Якщо вона жива чи… Ні, я не можу дозволити собі думати про це тепер. У чорній пустці серед згарища моєї домівки втрачені мої спогади… чи зможу я знайти надію？

by

Моє серце зупиняється, коли я бачу її. Напівзруйнований дім, який колись був моїм щасливим притулком, стоїть напівприхований серед обвалених стін та розкиданих черепиць. Дим ще корчить повітря над нашим селом, ніби дограваючи свою жорстоку гру зухвалості. Мене звати Олексій, і я повернувся. Повернувся через декілька облогових тижнів на лінії фронту, де кожен день закінчувався разючою … Read more