Я вперше почула про війну в Україні у весняний ранок 2014 року. Працюючи за межами країни, оточена американськими колегами, новина про конфлікт на сході України вразила мене як блискавка. Навіть через тисячі кілометрів від рідної землі, я відчула біль, страх і безпомічність. Часом нічне небо намагалося заглушити мої сльози, але із кожним новим звітом про загиблих героях на передовій, моє серце кровоточило сильніше. І навіть повсякденні обов’язки не могли приховати від мене болючу правду: моя країна була вогненним пеклом, а я залишалася безсиллям глядіти на це з великої відстані.
Залишаючи студію після напруженого дня роботи, вщухаючи на фоні розлюченого шуму шосе, я відчула, як мої коліна починають стільки, наче під ними зникла земля. Чорна дупа жаху затягнула мене, але борючись зі страхом, я крізь сльози відчула потужний палючий вогонь запалу в серці. Чи зможу я колись повернутися додому і врегулювати цю безпорадність? Це питання раз і назавжди залишалося нерозгаданим.
Життя поза межами моєї рідної країни продовжилося, але тіні війни переслідували мене кожен день. По вечорах, коли автобус перетинав невідомі вулиці, і вітер кишився під вікном, я відчувала, як німота вбиває внутрішній голос. Лише в ті моменти, коли Сходила чужу домівку, я розуміла, яка велика є ще одна свобода – свобода від болю. Затамовуючи крик у своїх внутрішніх закутках, я уважно пильно вивчала лице чоловіка, що наплутав зі мною в супермаркеті, помічала колір його очей, те, як село його одяг зав’язалась в вітрилі, коли він вийшов назовні.
Цей момент мені подарував розраду, відчуття нагальну душевного загою. І, можливо, з часом ці тіні з війни поступово почнуть відступати, а моя душа знову зможе відчути тепло батьківського дому.
