Ось вона, моя Україна, країна, де скінчені мрії плетуться з новими надіями, де сонце змінюється на дощ, як в оновленні кінофільму. Ця історія виставлена тут, на публічному форумі, але сонце не палке, скорше бре зимовим холодом. Я ненавиджу холод, але він коли-небудь став боєм, що врятує моє життя… Один раз, коли я прокинувся у Варшаві серед шуму мовчазних атак, я зрозумів, що не втратив себе. Холод пронизав кістки, але ніщо не може порівнятися з втратою, яку ми пережили від війни в Україні. Ми втрачали свої домівки, своїх близьких, і вважали, що так буде завжди. Але коли я вийшов на вулицю і подивився на обличчя людей, я бачив в них стрімкість, силу волі, якою я бажав. Кожен крок, кожен погляд, кожне слово – усе було наповнене почуттям допитливості та надії. Наша країна може бути руйнівною, але ми не згинемо. І ось я стою, обличчям до сонця, спогадуючи про минуле і мріючи про майбутнє, простягаючи руки до неба, викликаючи нашу націю до війни. Ми можемо вийти переможцями, хоча варта це дорого, але що може бути коштовніше, ніж наша свобода та незалежність? Це те, про що я можу мріяти, коли розум і тіло здаються, коли в серці залягає втома, але душа не втрачає надію. Ми – відступали і обмірковували кожен крок, але тепер час думати про те, що можемо отримати, а не про те, що втратили.

Ось вона, моя Україна, країна, де скінчені мрії плетуться з новими надіями, де сонце змінюється на дощ, як в оновленні кінофільму. Ця історія виставлена тут, на публічному форумі, але сонце не палке, скорше бре зимовим холодом.
Я ненавиджу холод, але він коли-небудь став боєм, що врятує моє життя…

Один раз, коли я прокинувся у Варшаві серед шуму мовчазних атак, я зрозумів, що не втратив себе. Холод пронизав кістки, але ніщо не може порівнятися з втратою, яку ми пережили від війни в Україні. Ми втрачали свої домівки, своїх близьких, і вважали, що так буде завжди.

Але коли я вийшов на вулицю і подивився на обличчя людей, я бачив в них стрімкість, силу волі, якою я бажав.
Кожен крок, кожен погляд, кожне слово – усе було наповнене почуттям допитливості та надії. Наша країна може бути руйнівною, але ми не згинемо.

І ось я стою, обличчям до сонця, спогадуючи про минуле і мріючи про майбутнє, простягаючи руки до неба, викликаючи нашу націю до війни. Ми можемо вийти переможцями, хоча варта це дорого, але що може бути коштовніше, ніж наша свобода та незалежність?

Це те, про що я можу мріяти, коли розум і тіло здаються, коли в серці залягає втома, але душа не втрачає надію. Ми – відступали і обмірковували кожен крок, але тепер час думати про те, що можемо отримати, а не про те, що втратили.
Я відчуваю, як починається нове відношення до війни на цій землі. Після важких випробувань, я навчився цінувати кожен момент, відчувати, як воно пройняло мою душу. Як дихання, яке виходить, збирається з контролю – я знаю, що це призведе до чогось значного.
Та навіть у суворих умовах, коли весь світ навколо виглядає мрачно, я вірю, що світло завжди пробивається через темряву. І моя віра не слабшає, навіть коли обласне небо сумне.

Таким чином, я продовжую свій шлях, переповнений вірою та надією на майбутнє. Кожен крок, кожен подих, кожен погляд – усе це наповнене почуттям вдалого завершення, яке ми заслуговуємо. Тож незалежно від усіх перешкод, я лишаюся непохитним і вдячним за цей шлях у війні, який дав мені силу та натхнення для просування вперед.