infoman.am

Минуло вже п’ять років з того часу, як я повернувся до нашого маленького містечка на сході України після того, як втратив зв’язок з друзями та родиною. Війна, яка вразила нашу країну, залишила мене бездомним і без опори. Але навіть у цій безрадісній ситуації були митьми, коли я відчував, що все ще може бути добре. Йшов я вулицею свого міста, коли раптом побачив стареньку жінку, яка робила свою роботу в саду. Мені ж так не вистачало цілування вітру, прогулянок на велосипеді, приземлених бесід зі старими друзями – життя затихло в мене, як в старої пісні. І ось, коли я спостерігав за цією жінкою, я почув, як щось тепле прокотилося в моєму серці. Зупинившись, я подивився на неї з захопленням. Її вуса, прикрашені краплями поту, були покриті пилом від роботи на городі. У неї були великі, розмиті шрами на руках, які свідчили про важку працю та стійкість. Її очі були яскраві та повні життя, незважаючи на те, що вони були втомлені від безкінечних труднощів. Здалися вони мені дуже знайомими, немов я вже колись зустрічався з нею раніше. Таке чудове почуття пронизало мою душу, як позитивний промінь сонця серед хмар. І в цей момент я зрозумів, що навіть у найтемніші часи, коли війна забирає все, що цінне, можливість знаходити красу та силу у людських серцях завжди залишається. Продовження наступить…

by

Минуло вже п’ять років з того часу, як я повернувся до нашого маленького містечка на сході України після того, як втратив зв’язок з друзями та родиною. Війна, яка вразила нашу країну, залишила мене бездомним і без опори. Але навіть у цій безрадісній ситуації були митьми, коли я відчував, що все ще може бути добре. Йшов … Read more

(900+ words) Коли я вперше вступив до нашої маленької громади у Львові, мене вітали, як давнього друга, радістю в очах та теплом у серці. Це було так незвичайно, особливо для мене, який відмовлявся вірити у добро у цьому світі. Події в Україні, війна, біль і страждання, все це пройшло через моє серце, залишаючи лише підозру та безпорадність. Але тут, серед цих людей з такою силою віри і солідарності, я відчував себе частиною чогось більшого. З кожним днем я ставав все ближче до місцевих мешканців, дізнававшись їхні історії, слухаючи відгуки від вуст мрійників і воїнів. І хоча у мене не було власного досвіду війни, як у них, кожен розповідав такі історії, які вразили до самого серця. Я побачив людей, повні роздавлення і туги, та в той же час, наповнених неймовірною силою та співчуттям. Моя робота у громаді була сповнена відданості та емоційного навантаження. Я служив своїми навичками та мовчазним слухом, допомагаючи тим, хто як і я, не знайшов сенсу у цьому світі. І коли, одного дня, моя допомога змусила мене потрапити на передову, я був не готовий до того, що побачив. Ніч на передовій була холодною та темною, крізь туман поблисковували лунки порожні патрони. Я бачив втомлені обличчя молодих солдатів, які стежили за горизонтом з рушницями у руках. Мені стало важко дихати, думаючи про все, через що вони пройшли. Та сама війна, яка принесла стільки болю та втрат, змусила цих людей зібратися разом, щоб захищати те, що є важливим для їхньої душі. І коли сонце повільно зійшло на небі, освітлюючи красу та жах війни, я відчув себе частиною цього мисливця та оборонця. Я дізнався, як важливо мати сили для відстоювання правди, добра та любові у світі, що вимагає від нас найбільшої мужності та стійкості. І коли я дивився на тих, хто стояв поруч з мене, я відчував, що наша солідарність і любов можуть перемогти будь-яку темряву, навіть найтемнішу. Та в цей момент, коли ми стояли разом, готові боротися за те, що є справжнім і важливим, я зрозумів, що війна не тільки руйнує, але й об’єднує серця, спалахуючи іскру надії в наших душах. І тоді, коли ми підняли наші руки до неба, я відчув, що віра та кохання є нашими найбільшими зброями проти будь-якої темряви, яка прийде на наш шлях.

by

(900+ words) Коли я вперше вступив до нашої маленької громади у Львові, мене вітали, як давнього друга, радістю в очах та теплом у серці. Це було так незвичайно, особливо для мене, який відмовлявся вірити у добро у цьому світі. Події в Україні, війна, біль і страждання, все це пройшло через моє серце, залишаючи лише підозру … Read more

Мій дядько Олександр був одним із тих людей, які здавались непокореними в будь-якій ситуації. Високий, мускулястий, з вусами, що нагадували відомого генерала. Його блискучі сірі очі завжди сяяли енергією та впевненістю. Але після початку війни в Україні, я помітив, що щось змінилося в його погляді. Він став мовчазним, майже втратив інтерес до навколишнього світу. Його веселий сміх замінився суворими міркуваннями, а колись ясне обличчя витертими слідами від сльоз. Здається, він спрямував увесь свій гнів та скорботу на власні плечі, не перекладаючи їх на слова. І якщо раніше він входив у кімнату і сяяв на всіх навколо своїм присутністю, то зараз він став тінню соби. Це вражало мене більше, ніж картини з війни, які я бачив по телевізору. Я хотів зрозуміти, що трапилося з моїм дядьком, який колись був символом сили та незалежності.

by

Мій дядько Олександр був одним із тих людей, які здавались непокореними в будь-якій ситуації. Високий, мускулястий, з вусами, що нагадували відомого генерала. Його блискучі сірі очі завжди сяяли енергією та впевненістю. Але після початку війни в Україні, я помітив, що щось змінилося в його погляді. Він став мовчазним, майже втратив інтерес до навколишнього світу. Його … Read more

Бігати по пляжу під дощем – це одне з небагатьох задоволень, які може мені подарувати життя. Відчувати краплини води, як вони б’ють обличчя, або розгублені в кудрявому волоссі. Це має якусь магію, особливо коли дощ ллє так сильно, що здається, що весь світ закований в слізний обійм. Та все це магічне відчуття немов ще більш закарбувалося в моїй пам’яті того дня на пляжі у Львові, коли я почув за собою гомон натовпу. Цей гомін був не звичайним для тих місць, і я вирішив розважити свою цікавість і подивитися, що там відбувається. Недалеко від мене, одинокий ветеран з війни української, приструнив себе на пісок, в руках тримаючи фотографію своєї родини. Його очі були затуманені слізьми, але на виразі лиця було відчувати сум, відданість і надію. Я не міг відвести погляд, ця картинка так наповнила мене різними почуттями – відспівувала з радістю і так боліло серце, розуміючи, який це біль виборює нашіх воїнів. Коли ветеран підійшов до мене, я помітив його руку, в якій була татуювання калини. І він посміхнувся, як втративши весначний запал. Його голос був поглиблений, коли він сказав мені: “Насильство ніколи не приносило нам миру. Але ми повинні боротися за наше рідне, за те, що цілють рани наших земляків і наших сердець”. І я відчув, як в мені прокидається щось велике і могутнє, гордість та любов до країни, яка завжди в собі носить надію та силу. Я заклав собі в серце місію пам’ятати цю картину, ці слова і цей день, коли я зрозумів, що війна – це не лише територія, але й доля людей, які борються за свої права, свою вільну державу і свій шлях до миру. І це викликає в мені бажання робити більше, допомагати, підтримувати, бо коли ти бачиш стільки жертв, у тебе не може не розриватися серце і не тихатися душа.

by

Бігати по пляжу під дощем – це одне з небагатьох задоволень, які може мені подарувати життя. Відчувати краплини води, як вони б’ють обличчя, або розгублені в кудрявому волоссі. Це має якусь магію, особливо коли дощ ллє так сильно, що здається, що весь світ закований в слізний обійм. Та все це магічне відчуття немов ще більш … Read more

Зараз я сяду сюди, щоб розповісти вам історію, яку навіть мої найближчі друзі не знають. Це було літо 2014 року, коли все змінилося для мене назавжди. Ми жили в маленькому селі на західному узбережжі України. Це було затишне місце, де кожен знав кожного, а життя тече спокійно і мирно. Проте, ті тихі дні раптово перетворилися на кошмар, коли почався конфлікт на сході країни. Я пам’ятаю той день як зараз. Сонце яскраво припікало, а я був на роботі в полі. Раптом почувся гучний грім, і небо затягнуло хмари на наш бік. Ми всі зупинилися і подивилися в ту сторону, де звук розгортався. Це були військові літаки, що пролетіли над селом. Ті машини вона несли смерть і руйнацію, яку ми ніколи не бачили раніше. І в той момент я зрозумів, що війна дійшла і до нас. Це страшний момент, що залишився в моїй пам’яті назавжди. Але це тільки початок моєї історії…

by

Зараз я сяду сюди, щоб розповісти вам історію, яку навіть мої найближчі друзі не знають. Це було літо 2014 року, коли все змінилося для мене назавжди. Ми жили в маленькому селі на західному узбережжі України. Це було затишне місце, де кожен знав кожного, а життя тече спокійно і мирно. Проте, ті тихі дні раптово перетворилися … Read more

Моя назва – Ольга, і я пам’ятаю той день, як вчора. Той день, коли війна прийшла у наше життя і змінила його назавжди. Я розуміла, що війна – це не лише військові дії, але й глибокі внутрішні переживання, які перекривають всі інші реалії. І ось я стояла на подвір’ї нашого будинку, дивлячись на сіру дим над горизонтом. Вітер обдував моє обличчя, нагадуючи мені про непевність майбутнього. Я слухала звуки віддалених вибухів і не могла стримати сльози. Мій чоловік, мої діти, моя родина – всі вони були десь там, у цій безжальній війні, що дірявула нашу країну. Я відчувала безпомічність і страх, але в серці спалахувала надія на краще майбутнє. Та раптом, коли все здавалося втраченим, я почула кроки. Повільні, впевнені кроки, які свердлили мою душу. Я обернулася і побачила його – мого сусіда Ігоря, чоловіка, який завжди допомагав і підтримував у будь-якій ситуації. Він підійшов до мене і взяв мою руку в свою, ні слова не кажучи. Та що він міг сказати? Слова зараз нічого не вирішать. Ми стояли так, обіймаючись, слова не були потрібні. Цілування, ніжність, тепло його долонь на моїй шкірі – все це говорило більше, ніж будь-які слова. Ми відчували, як наше серце б’ється в такт, намагаючись забути про війну, хоча б ненадовго. Та я знав, що зараз ми маємо зробити. Ми маємо залишити цей дім, цю землю, це життя. Ми маємо знайти краще місце для наших дітей, де вони зможуть забути про жахи війни і знайти щастя. Ця думка боліла, але вона була тільки варіантом виживання. Так, я обійняла Ігоря ще міцніше і подумала про те, що нас очікує знову за обрієм.

by

Моя назва – Ольга, і я пам’ятаю той день, як вчора. Той день, коли війна прийшла у наше життя і змінила його назавжди. Я розуміла, що війна – це не лише військові дії, але й глибокі внутрішні переживання, які перекривають всі інші реалії. І ось я стояла на подвір’ї нашого будинку, дивлячись на сіру дим … Read more

Я бачив у своєму житті речі, які волів би забути. Але є один спогад, що переслідує мене досі, одна мить, яка змінила для мене все. Це був холодний зимовий день в Україні — такий, коли подих замерзає в повітрі, а пальці німіють від морозу. Я йшов порожніми вулицями свого рідного міста, намагаючись зігрітись, як раптом почув це. Віддалений звук вибухів — постійне нагадування про війну, яка розірвала нашу країну на частини.

by

Я прискорив хід, серце калатало в грудях, поки я намагався дістатися до будинку, де жила моя родина. Я молився, щоб з ними все було гаразд, щоб вони не потрапили під перехресний вогонь боїв, які щодня підступали дедалі ближче. Коли я звернув на нашу вулицю, побачив це. Будівля була в руїнах, з-під уламків піднімався дим, а … Read more

Було це влітку 2014 року, коли наша сім’я вирішила поїхати на похід до національного парку “Синевир”. Це було наше перше спільне пригодницьке подорож з тієї пори, як Роман повернувся з армії. Чудова природа Карпат та мальовничі краєвиди нас зачарували, і ми забули про усі проблеми і тривоги. Прогулюючись вздовж села, ми почули далекий дрібот ворони, і швидко зупинились, обережно прислухаючись. Скрізь панувала незвичайна тиша, а з далека до нас долинав дивний шепіт вітру у листях. Здається, щось несподіване трапилося, і наші серця затрепетали від тривоги. Зараз же наші потоки думок спрямувалися на думку про війну, яка тяглася в Україні в той час. Що відбувається? Чому так тихо? Це були питання, які крутилися в наших головах, поки ми поволі перехрестили село. І раптом удалина ми побачили туманне світло, яке грілося серед лісу. Це було щось незвичайне, і ми почали чекати на новини зі страхом у серці. Що ми знайдемо за цим світлом? Чи це буде радість чи біль? Ми молилися, щоб це була радісна подія, але боялися, що це може бути щось трагічне. Наші кроки стали вагомі, а серця б’ються все швидше і швидше, чекаючи на нашу долю.

by

Було це влітку 2014 року, коли наша сім’я вирішила поїхати на похід до національного парку “Синевир”. Це було наше перше спільне пригодницьке подорож з тієї пори, як Роман повернувся з армії. Чудова природа Карпат та мальовничі краєвиди нас зачарували, і ми забули про усі проблеми і тривоги. Прогулюючись вздовж села, ми почули далекий дрібот ворони, … Read more

Було це у літню ніч, коли спільно з дітьми грались у теніс на траві. Здається, що лише вчора моя дружина сміялась разом з нами, коли раптом чутні голоси перервали нашу спокійну родинну гру. Я відразу зупинився, а діти подивлялись на мене з питанням у очах. Це було щось, що ми не бачили років зо двадцять – сирени поліцейських машин на нашій вулиці. Доки ми мовчки спостерігали, запалені фарами освітили наші обличчя, а син злякано прихопив мою руку. Ми всі спіднялися з трави й стали чекати. Поява поліцейського автомобіля в такий час завжди є поганим знаком. Вітрове скло терпляче відбивало наші хвилювання і німоту ночі. Що сталося? Зразу ж додому. Терміново, сказали вони. Ми відкидали ракетки, сміючись, але мої очі не сміялися. І діти відчули це. Відірвавшись від гри, я вдався до машини. Слідуючи за світлом фар, ми відчували те тяжіння загрози в повітрі. Хтось подивився збоку і каже — нам їдуть на допомогу. Залишаючись позаду, ми рушили вперед. Прокладаємо свій шлях через ці темні вулиці міста, ми прагнемо убезпечити себе і наших дітей від невідомого. >>>

by

Було це у літню ніч, коли спільно з дітьми грались у теніс на траві. Здається, що лише вчора моя дружина сміялась разом з нами, коли раптом чутні голоси перервали нашу спокійну родинну гру. Я відразу зупинився, а діти подивлялись на мене з питанням у очах. Це було щось, що ми не бачили років зо двадцять … Read more

Я пам’ятаю, як я першим поглядом зрозумів, що наш світ повністю перетворився. Було ранок, коли я вийшов на вулицю, і все здавалося такими незвичними і втомленими. У пошуках рушнику для витирання води з голови, я крокнув до свого сусіда і помітив, що він плаче. Його очі випромінювали біль, який переливався на мене, і я відчув, що світ зупинився навколо нас. Були чутки про війну, загрози, що заразять нашу країну. Це було нещасливо, але до того часу важко було уявити, що це відбувається фактично перед нашими очима. Люди, яких я знаю, почали змінюватися під тиском нових реалій. І цей момент з моїм сусідом став відзначенням того, як назавжди змінилося все. Я був приголомшений тим, як швидко нормальна повсякденність може зникнути, а біль і сум починають наповнювати кожну клітину. Цей день я зрозумів, що життя, яке ми звикли вважати сталим і незмінним, насправді таке хрупке і вразливе. І той погляд свого сусіда залишиться зі мною назавжди, нагадуючи про те, що ніщо не є гарантованим. Тому, коли я крокнув усередину свого будинку, серце стукало в грудях і думки переплелись, не даючи відпочити ні на мить. Що далі? Як з цим жити? З цими питаннями я закликав нашу родину разом обговорити те, що навколо нас і зробити перші кроки в невідому майбутнє, яке було перевертнуте з ніг на голову. Але чи зможемо ми знайти вихід із цієї ситуації? Чи зі зможемо знайти силу іншу йти далі?

by

Я пам’ятаю, як я першим поглядом зрозумів, що наш світ повністю перетворився. Було ранок, коли я вийшов на вулицю, і все здавалося такими незвичними і втомленими. У пошуках рушнику для витирання води з голови, я крокнув до свого сусіда і помітив, що він плаче. Його очі випромінювали біль, який переливався на мене, і я відчув, … Read more