Бігати по пляжу під дощем – це одне з небагатьох задоволень, які може мені подарувати життя. Відчувати краплини води, як вони б’ють обличчя, або розгублені в кудрявому волоссі. Це має якусь магію, особливо коли дощ ллє так сильно, що здається, що весь світ закований в слізний обійм.
Та все це магічне відчуття немов ще більш закарбувалося в моїй пам’яті того дня на пляжі у Львові, коли я почув за собою гомон натовпу. Цей гомін був не звичайним для тих місць, і я вирішив розважити свою цікавість і подивитися, що там відбувається.
Недалеко від мене, одинокий ветеран з війни української, приструнив себе на пісок, в руках тримаючи фотографію своєї родини. Його очі були затуманені слізьми, але на виразі лиця було відчувати сум, відданість і надію. Я не міг відвести погляд, ця картинка так наповнила мене різними почуттями – відспівувала з радістю і так боліло серце, розуміючи, який це біль виборює нашіх воїнів.
Коли ветеран підійшов до мене, я помітив його руку, в якій була татуювання калини. І він посміхнувся, як втративши весначний запал. Його голос був поглиблений, коли він сказав мені: “Насильство ніколи не приносило нам миру. Але ми повинні боротися за наше рідне, за те, що цілють рани наших земляків і наших сердець”. І я відчув, як в мені прокидається щось велике і могутнє, гордість та любов до країни, яка завжди в собі носить надію та силу.
Я заклав собі в серце місію пам’ятати цю картину, ці слова і цей день, коли я зрозумів, що війна – це не лише територія, але й доля людей, які борються за свої права, свою вільну державу і свій шлях до миру. І це викликає в мені бажання робити більше, допомагати, підтримувати, бо коли ти бачиш стільки жертв, у тебе не може не розриватися серце і не тихатися душа.
Вітер свисав в далекій височині, неначе відганяючи печаль війни, але я відчував її надійну наявність навколо себе. У тім’яному зареві свічок я помітив маленький образок Матері Божої в руках жінки, яка молилася за мир на землі. Її обличчя обрамлювали неосяжні зморшки, але в очах відсвічувало бажання бачити майбутнє без страху та болі.
Вона тримала своє дитя за руку, якимсь чином вдалося зберегти уламки миру та дбати про свою сім’ю навіть у цей важкий час. Її погляд був сповнений теплоти та ніжності, але в той же час сповнений бою і віри у краще майбутнє. Я відчував, що наша країна на шляху до одержання поміж нас, як людей, народу, нації.
Вона сказала мені слова, які залишились назавжди в моїй пам’яті: “Нехай кожен день, що встає, буде для нас шансом на мир, зняття образ війни та відновлення душі нашої рідної землі”. І хоча ці слова звучали як прості молитви, я відчував їх потужну енергію, яка взаємодіяла з душею кожного, хто тут був і хто мав сміливість думати про мир.