Мій дядько Олександр був одним із тих людей, які здавались непокореними в будь-якій ситуації. Високий, мускулястий, з вусами, що нагадували відомого генерала. Його блискучі сірі очі завжди сяяли енергією та впевненістю. Але після початку війни в Україні, я помітив, що щось змінилося в його погляді. Він став мовчазним, майже втратив інтерес до навколишнього світу. Його веселий сміх замінився суворими міркуваннями, а колись ясне обличчя витертими слідами від сльоз.
Здається, він спрямував увесь свій гнів та скорботу на власні плечі, не перекладаючи їх на слова. І якщо раніше він входив у кімнату і сяяв на всіх навколо своїм присутністю, то зараз він став тінню соби. Це вражало мене більше, ніж картини з війни, які я бачив по телевізору. Я хотів зрозуміти, що трапилося з моїм дядьком, який колись був символом сили та незалежності.
Я згадував наші спільні виїзди на риболовлю, як ми сміялись над анекдотами про людей, яких ми знали, як дядько Олександр навчав мене жити без страху. Тепер мої спроби розвеселити його вилися як пісок крізь пальці. Часом він приймав мою компанію, але більшість часу віддавав покою і мовчанню. Я намагався говорити з ним про війну, але він зачинявся в собі, ніби намагаючись захистити мене від тієї ж сутички, яка забрала у нього легкість.
Але було щось, що змусило мене не здати на рівночину. Коли я виявив його стоячим на веранді під дощем, тихо дивлячись у нікуди, я відчув, що це момент, коли я повинен був розкрити свою душу. Я розповів йому про свої страхи, про те, як я не розумію, як він взмозі терпіти цю втрату. І тоді він повернув на мене свої сірі очі, з яких зникла витримка. І я зрозумів, що я не один у своїй боротьбі.
