Моя назва – Ольга, і я пам’ятаю той день, як вчора. Той день, коли війна прийшла у наше життя і змінила його назавжди. Я розуміла, що війна – це не лише військові дії, але й глибокі внутрішні переживання, які перекривають всі інші реалії. І ось я стояла на подвір’ї нашого будинку, дивлячись на сіру дим над горизонтом.
Вітер обдував моє обличчя, нагадуючи мені про непевність майбутнього. Я слухала звуки віддалених вибухів і не могла стримати сльози. Мій чоловік, мої діти, моя родина – всі вони були десь там, у цій безжальній війні, що дірявула нашу країну. Я відчувала безпомічність і страх, але в серці спалахувала надія на краще майбутнє.
Та раптом, коли все здавалося втраченим, я почула кроки. Повільні, впевнені кроки, які свердлили мою душу. Я обернулася і побачила його – мого сусіда Ігоря, чоловіка, який завжди допомагав і підтримував у будь-якій ситуації. Він підійшов до мене і взяв мою руку в свою, ні слова не кажучи.
Та що він міг сказати? Слова зараз нічого не вирішать. Ми стояли так, обіймаючись, слова не були потрібні. Цілування, ніжність, тепло його долонь на моїй шкірі – все це говорило більше, ніж будь-які слова. Ми відчували, як наше серце б’ється в такт, намагаючись забути про війну, хоча б ненадовго.
Та я знав, що зараз ми маємо зробити. Ми маємо залишити цей дім, цю землю, це життя. Ми маємо знайти краще місце для наших дітей, де вони зможуть забути про жахи війни і знайти щастя. Ця думка боліла, але вона була тільки варіантом виживання. Так, я обійняла Ігоря ще міцніше і подумала про те, що нас очікує знову за обрієм.
Ми пройшли вже далекий шлях і все ж не втратили надії. Наші діти виростали, ми створювали нове життя, але в серці завжди знали, що Україна – наша домівка. Проте тіні минулого не вдалялися, вони і досі доторкнулися до наших сердець. Ми розмовляли про ті дні, коли війна влаштувала святкування смерті навколо нас, коли кожен крок був небезпечним, коли наші мрії були під загрозою.
Але ми не зупинялись. Ми продовжували рухатися вперед, бо немає іншого виходу. Наші діти вже бачили, як ми боремося, як ми стоїмо разом, як відстоюємо свої права. Вони були нашими світлинами на майбутнє, нашою надією на щасливе завтра. Ми вчили їх не тікати від проблем, але стояти за свої переконання, незважаючи на все.
І ось, коли ми дивились на сіру димку з вікна нашого нового будинку, я зрозуміла, що ми подолали вже стільки перешкод, але ще чекаємо багато випробувань. Проте ми не боїмося. Ми готові зійтися разом і пройти через все, що чекає нас, бо ми знаємо – наша єдність і наша любов здатні подолати будь-які перешкоди.