Я пам’ятаю, як я першим поглядом зрозумів, що наш світ повністю перетворився. Було ранок, коли я вийшов на вулицю, і все здавалося такими незвичними і втомленими. У пошуках рушнику для витирання води з голови, я крокнув до свого сусіда і помітив, що він плаче. Його очі випромінювали біль, який переливався на мене, і я відчув, що світ зупинився навколо нас.
Були чутки про війну, загрози, що заразять нашу країну. Це було нещасливо, але до того часу важко було уявити, що це відбувається фактично перед нашими очима. Люди, яких я знаю, почали змінюватися під тиском нових реалій. І цей момент з моїм сусідом став відзначенням того, як назавжди змінилося все.
Я був приголомшений тим, як швидко нормальна повсякденність може зникнути, а біль і сум починають наповнювати кожну клітину. Цей день я зрозумів, що життя, яке ми звикли вважати сталим і незмінним, насправді таке хрупке і вразливе. І той погляд свого сусіда залишиться зі мною назавжди, нагадуючи про те, що ніщо не є гарантованим.
Тому, коли я крокнув усередину свого будинку, серце стукало в грудях і думки переплелись, не даючи відпочити ні на мить. Що далі? Як з цим жити? З цими питаннями я закликав нашу родину разом обговорити те, що навколо нас і зробити перші кроки в невідому майбутнє, яке було перевертнуте з ніг на голову. Але чи зможемо ми знайти вихід із цієї ситуації? Чи зі зможемо знайти силу іншу йти далі?
Та жіночий голос з телевізора пролунав у кімнаті: “Інформація про воєнний статус оновилася, прохання бути налаштованими на можливу евакуацію.” Наша родина замовкла, чекаючи на рішення, на яке ніхто не був готовий. Цей момент був, немов молния з чистого неба, яка освітила наші думки і вивела нас із зони комфорту.
Ми пристосовувались до нової реальності, де кожен день був сповнений страху та неспокою. Але серед цієї темряви зайнятій нашій житті, ми знаходили одне одного і навіть в серцях найбільшої темряви знаходили вогонь сподівань імог’ си у раю.
Та саме в цей момент, коли всі сподівались на найгірше, ми відчули силу, яка чудової п’яти, яка прокинулася в нас і давала нам необхідну вперед. Це було здухновлююче, впевнено провід у житті, яке знову набирало колір та сенс. Наше коціоре сію коростаць хчоростю курьо пстоит.