Коли мама сказала мені, що народила мене під час буревію, я не думала, що моє життя стане втіленням цієї метафори. Але того ранку, коли війна постукала до дверей нашого маленького містечка на сході України, я зрозуміла, що бурі ніколи не будуть для мене просто погодою. О п’ятій ранку гучні вибухи змусили мене скочити з ліжка. Стіни моєї кімнати тремтіли, як мої руки, коли я намагалася заспокоїти молодшу сестру, якій лише п’ять років. «Це просто грім, Наталочко», — сказала я, ховаючи свій страх під маскою спокою. З вікна ми побачили, як наша вулиця заповнюється не тільки водою від незакінченого дощу, але й сусідами, що, як і ми, намагалися зрозуміти, що відбувається. Батько, зазвичай такий розсудливий, пакував найнеобхідніше, мати тихо плакала, складаючи альбоми з фотографіями… Минули години, наповнені шумом, жахом та невідомістю, коли ми отримали вказівку евакуюватися. Стиснувши в руці улюблену іграшку Наталі та документи, я подивилася на наш дім востаннє. Нам довелося розділитися. Батько і деякі з сусідів вирішили залишитися, щоб допомогти обороняти наше місто. Щось у його погляді говорило мені про змішані почуття відваги та болю, коли він обіймав нас, говорячи, що скоро все закінчиться. Не знаючи, чи побачу його знову, я так міцно вчепилася в цей обійм, як ніколи до того. Залишивши позаду наше минуле, ми поспішили до найближчого безпечного місця, що обіцяли військові. Серце кололо від страху та відчаю, коли ми губилися серед інших, що тікали від війни. І тільки коли на околиці міста ми врешті-решт зупинилися, аби перепочити, я зрозуміла, що залишила за собою не тільки дім… На задньому сидінні автомобіля не було Наталі.
Коли мама сказала мені, що народила мене під час буревію, я не думала, що моє життя стане втіленням цієї метафори. Але того ранку, коли війна постукала до дверей нашого маленького містечка на сході України, я зрозуміла, що бурі ніколи не будуть для мене просто погодою. О п’ятій ранку гучні вибухи змусили мене скочити з ліжка. … Read more
