Світанок, якого я більше ніколи не забуду, розпочався з того, що я чув свій власний серцебиття. Навколо лунав гуркіт – той звук, що змушує тебе згадати про всі твої минулі помилки і те, як ти міг би все виправити, якби лише міг повернутися назад у часі. Мені лише вісімнадцять, і я стою на порозі нашого зруйнованого дому в селищі під Харковом, дивлюся, як російські танки рухаються в напрямку нашого подвір’я.
Мої пальці обхопили маленьку іграшкову машинку – останній подарунок мого батька, перед тим як він вирушив на фронт. Той день віддавався мені останнім, коли я міг стати лише свідком, а не учасником. Сьогодні, коли небо палало рубіновим світанком, я вирішив, що мушу діяти.
Серед сиру і розпачу, я побіг до сусідів, де ми разом із декількома односельцями почали копати окопи. Між потоками землі та каміння, я усвідомив, що кожен з нас – це маленька частинка великого опору. Мій страх поволі розтанув у рішучості.
Сонце все ще піднімалося, коли ми почули крики. Російські солдати вже були тут, значно ближче, ніж ми очікували. Ми захопили позиції, наші погляди вперті в землю, яку ми не могли лишити. Якби лише…
Тут мій погляд впав на стару, іржаву консервну банку у землі. Згодом ця банка змінить все. Я підвівся, щоб подивитися на неї ближче, але цього дня моя увага була відвернута зовсім нею…
Продовження настає бурхливим. Під крики і стрілки я швидко вкопував консервну банку у землю, сподіваючись, що вона може служити як мінімум для збентеження ворога. Наші дні у окопах переповнювались бурхливими емоціями – від відчаю до надії. Разом ми розділяли шматок хліба, сльози і сміх, згадуючи нормальні часи, які тепер здавалися такими далекими.
Серед цього хаосу, один за одним, ми чули вісті про полонені села. Але наш спротив тривав, поки в один із днів у наш окіп не впав російський дрон. Усі заніміли. Я підібрав його і з усією рішучістю, яку міг знайти у собі, кинув його назад у напрямку ворожих позицій. В цей момент я зрозумів, що боротьба – це не лише про зброю, це про волю і сміливість обороняти свій дім.
Наступила зима, і з кожним днем війна вступала в нову стадію. Мій друг Олексій, якого я вважав братом, одного ранку не прокинувся. Холод відняв його від нас. Це було непоправною втратою, але його спадщина залишилась з нами, надихаючи продовжувати боротьбу.
Та ось одного дня, коли сніг майже затулив наші окопи, я почув звуки мотора – несподіваний звук в таку пору. Це був український гелікоптер з гуманітарною допомогою. На його борту знаходились ліки, їжа і листи від волонтерів та благодійників.
Остання банка, яку я знайшов того ранку, виявилась повною старих листів від мого батька, які він написав до війни. Це додало мені сил, але найбільш неймовірне було те…