Дощ стукав по склу, немовби барабанщик на рок-концерті. Я стояв у темному переході станції метро, дивлячись, як знайома постать ідеться до мене. Моє серце ледь не вискочило з грудей, руки потіли. Останній раз ми бачились сім років тому, під час колишнього затемнення сонця, і ось вона знову переді мною. Лариса. Колишня кохана, про яку я марив ночами й днями, і яка несподівано зникла без жодного слова пояснення.
Ми одночасно вийшли з дощу під дах переходу, і вона зупинилася, коли розгледіла мене. Її очі широко розкрились, а губи трішки здригнулися.
— Олеже? — вимовила вона м’яким голосом.
— Так, як ти можеш пам’ятати. — Відповів я, намагаючись приховати сум’яття. — Ларисо, про тебе не було ні сліху…
Наша розмова була перервана групою підлітків, які галасливо проходили повз. Лариса подивилася на мене, і я відчув те ж саме бурхливе хвилювання, що й давно.
— Можемо поговорити? — запитала вона, і моє серце знову забилось, як божевільне.
Ми вирішили сісти в кафетерії, яке було просто поруч. Сідаючи за вологий стіл під звуки джазу, який ледь чутний крізь шум дощу, ми обидва замовчали. Лариса перша заговорила, ледь чутний трепет у її голосі.
— Олеже, я мала на тебе образу. Я знаю, це звучить безглуздо після стількох років, але… — вона зупинилася, зіткнувшись з моїм питальним поглядом.
— Чому? — запитав я, цілком збентежений.
Вона зітхнула, і в її очах появились слізки.
— Ти навіть не уявляєш, що я пережила… — Вона зробила паузу, наче збираючись з силами далі розповідати. Моя допитливість перетворювалась в занепокоєння, моє дихання ставало все швидшим.
— Ларисо, будь ласка, говори. Я всі ці роки не міг…
— …зрозуміти, чому ти зникла. — домовив я. Паузи у нашій розмові були важкими, і кожна мала свій вагомий вантаж.
Лариса нарешті знайшла в собі сили продовжувати: — Я згодом дізналася, що вагітна. Це було з тобою, Олеже. Я була переповнена емоціями і не знала, як ти поставишся. Ми були такі молоді, наші плани…
— Що? Ти… Ти мала дитину? — мій голос тонув у невірі.
Вона кивнула, плечі її тряслися від напруження, сльози текли з її очей без жодного звуку.
— Я вважала, що так буде краще для всіх. Мій батько вимагав, аби я покинула країну, вважаючи, що ти негідний… ми переїхали до Канади. Я народила дівчинку, Анну. Вона так схожа на тебе, Олеже…
Слухаючи її, мій світ перевернувся. Мене захлиснула хвиля гніву, болю й радості одночасно.
— Ти… Ти повинна була сказати мені! Я б міг… — Я захлинувся від емоцій.
— Я знаю. І мені так шкода. Я повернулася, бо Анна хоче знати свого батька. Я думала, можливо, якщо ти… якщо ти зможеш її прийняти…
Моє серце тріпало у грудях, а дихання було важким. Я відірвався на її наслідки, які тепер стали і моїми — на мою доньку.
— Я хочу побачити її. Я хочу спробувати. Ларисо, чому ти не сказала відразу?
— Я боялася. Боялася втратити тебе назавжди. Але зараз, я зрозуміла, що без правди ми обоє втрачаємо.
Ми піднялися зі стільців і обійняли одне одного, обоє тряслись від сльоз і переживань. Якщо чесно, мені було трохи страшно дізнатись, що у мене є донька, яку я ніколи не бачив. Але водночас, у моєму серці зароджувалася надія на новий початок. І я вирішив, що зроблю все, щоб не втратити її знову.