Спогад про війну в Україні
Було жарко та безтурботно. Я грав у футбол з друзями на подвір’ї, коли раптом почув гучний вибух. Всі замовкли, але я подумав, що це, напевно, лише феєрверк. Проте в той момент дім за три квартали від нас облетів густий чорний дим. Я замер, не вірячи своїм очам.
Відтоді мій світ перевернувся. Вулиці, на яких ми колись грали, стали місцем зіткнень, а нашу зруйновану школу перетворили на полевий госпіталь. Я більше не бачив посмішок на обличчях людей, які колись були нашими сусідами. Тільки страх, туга та надія лишились в їх очах.
Мені довелося швидко стати дорослим. Я долучився до місцевого ополчення, захищаючи своїх близьких та рідний дім від ворогів. Кожен день був на межі між життям і смертю, але моя віра у перемогу не залишалась ніколи. Ми боролися за свободу, за наше майбутнє, за кожен відданий віддушевленою серцем постріл.
###
Світло дня стало зникати, коли я опинився в загоні разом із своїми товаришами. Ми підійшли до розтягнутої дротяної перешкоди, від якої залежала наша доля. Під прикриттям вогню ми почали штурмувати позиції ворога, рушниці загук бранців мішалися з веселими криками одноплемінників.
І в цей момент все здавалося, розвертатися повільніше, як у кіно. Я бачив своїх друзів падати пораненими, віддавним в нашій спільній крові. Неначе в опалому оцелілому лісі, кожен з нас намагався знайти свою виборну доріжку серед безмежної долі.
###
Та ось, коли все здається втраченим, коли вже вгадуєш смак гірких сліз на губах, відбувається диво. Ми перемогли. І у той самий момент, коли ніч встає на зорі, коли наші серця наповнені гордістю за свої вчинки, з’являється надія на мирне небо над нашою землею.