Мій батько завжди гордо казав: “Славна країна, Україна”. Я виросла в українській родині, де патріотизм був на першому місці. Але я ніколи не думала, що війна доторкнеться до мого життя так близько.
Коли звучав перший вибух біля нашого міста, ми з мамою розуміли, що це початок чогось страшного. З плином часу обстріли стали все частішими, а людські стонохи перетворилися на музику, яку ми чули кожен день. Я більше не могла залишати свій будинок без страху.
Служити Україні було завданням для моїх співвітчизників. Мої друзі з дитинства стали військовими, а я залишалася відчуженою спостерігачкою цієї кровавої боротьби. І тоді все змінилося.
Одного холодного дня мене запросили на роботу у госпіталь, де опікувалися пораненими воїнами. Я була перелякана, але відчувала, що це моя шанс допомогти, внести свою краплину у цю війну. І там я побачила його.
Мій брат. Він лежав безрухливо, з розірваною формою та перев’язаними очима. Моє серце зупинилося. Відчуття патріотизму проросли небаченою силою, і я зрозуміла, що маю робити все можливе, щоб врятувати його.
З кожним днем, проведеним у госпіталі, я ставала сильнішою. Я навчилася першій медичній допомозі, нічого не боялася, лише боролася за життя свого брата. Ми вже були недоторканними, але війна не сподобалася нашої безжальності.
Коли настала ніч, коли знову почулися вибухи та стрільба навколо, я зрозуміла, що маю врятувати не лише його, а й усіх навколо. Мій батько би був гордий мене. Це було моє покликання — брати участь у цій війні, стати голосом надії в безнадійних часах.