infoman.am

Не так давно, у мене був надзвичайно яскравий сон. Я стояв на даху високого будинку в центрі Києва, дивлячись на західнє небо, яке розфарбовувалося від багатогранності заходу сонця. Його промені пронизували моє обличчя, надаючи відчуття тепла і надії. Проте раптово все змінилося, коли зоровий образ кинувся в розпач і тривогу. Мій дім, в якому я жив вже довгі роки, був взагалі недалеко від центру міста, і я завжди відчував себе зручно в цій частині Києва. Проте того вечора я відчував, що щось змінилося навколо. Вікна раптово почали дрімати від далекого гулу. Я вийшов на балкон і побачив, що небо відбивало червоним від ударів по міських будівлях. Це був початок того, що ми називаємо війною в Україні. Поступово безпека міста дедалі більше залежала від солідарності мешканців. Ми формували добровольчі батальйони, відкривали майстерні для захисту міста і допомогли людям, що постраждали від військових дій. Я став активним учасником цього руху, відчуваючи, що лише разом ми можемо пережити цей жах. Певного дня, коли я повертався додому після чергової нічної варти, я помітив, що хтось стежив за мною. Мій серцевий ритм прискорився, але я вирішив не панікувати. Увійшовши до під’їзду, я почув кроки за собою. Я обернувся і побачив молоду дівчину, яка дивилася на мене зі сльозами на очах.

by

Не так давно, у мене був надзвичайно яскравий сон. Я стояв на даху високого будинку в центрі Києва, дивлячись на західнє небо, яке розфарбовувалося від багатогранності заходу сонця. Його промені пронизували моє обличчя, надаючи відчуття тепла і надії. Проте раптово все змінилося, коли зоровий образ кинувся в розпач і тривогу. Мій дім, в якому я … Read more

Я не можу забути той день, коли війна увірвалася у моє життя, неначе могутній вітерець, що зірвав усі мої плани та надії. Той день, коли весняне сонце підкреслювало спокійність моєї рідної землі, а ми, мирні люди, змушені були шукати притулок у безпеці підземних сховищ. Нас ворожа артилерія обминала своїм страшним гулом, а серце стукало в грудях так, наче прорив снарядів був не там. Я шукала відповіді на питання, яким не готова була чути правди. Що зумів зробити столітній струмок, що протікає через нашу село, щоби повернути той покій, який ми втратили? Чому аромат квітучих вишень не може заглушити голоси кошових вітрів, що несуть печальні новини із передової? І чи є в серці моїх співвітчизників життєвий оптимізм, спроможний перемогти страх перед майбутнім? Тільки пам’ятаю останній раз, коли моя сім’я сміялася разом навколо вечері, і серце відчувало радість і благодать. Але тепер у нас була обов’язкова заборонка не залишати дім без необхідності, та вже не було розкоші міцних обіймів та теплих посмішок. Ми були заковані в ланцюги страху та обмеженості, але одне бажання все ще палало в наших серцях – бажання побачити свій рідний край в безпеці та мирі. І тут йде голос відстані, відкриваючи нам нові перспективи та виклики. Чи відчуємо ми колись знову запах рапсодії на рідній землі? Чи зможемо ми відновити покладену в нас надію та віру? Це все питання, на які мені не відомо відповіді, але я вірю, що десь у глибинах наших сердець сплять ключі до миру та щастя.

by

Я не можу забути той день, коли війна увірвалася у моє життя, неначе могутній вітерець, що зірвав усі мої плани та надії. Той день, коли весняне сонце підкреслювало спокійність моєї рідної землі, а ми, мирні люди, змушені були шукати притулок у безпеці підземних сховищ. Нас ворожа артилерія обминала своїм страшним гулом, а серце стукало в … Read more

Моя ніч почалася як завжди – тихо і спокійно. Але коли відчула перший поштовх, я зрозуміла, що щось не так. Виходячи на вулицю, я побачила: будинок сусіда був повністю зруйнований. Інші люди також вийшли зі своїх квартир, дивлячись на захід сонця, яке покривало місто червоним відтінком. І тоді я зрозуміла, що війна наближається до нас.

by

Моя ніч почалася як завжди – тихо і спокійно. Але коли відчула перший поштовх, я зрозуміла, що щось не так. Виходячи на вулицю, я побачила: будинок сусіда був повністю зруйнований. Інші люди також вийшли зі своїх квартир, дивлячись на захід сонця, яке покривало місто червоним відтінком. І тоді я зрозуміла, що війна наближається до нас.В … Read more

Я завжди любив неділю. Це був єдиний день на тиждень, коли вся родина збиралася за обідом, а потім грали в картки до пізньої ночі. Але ця неділя була особлива. Я збирався зустрітися із давнім другом, який повернувся із фронту. Прийшовши до місця зустрічі, я побачив, як він, убраний в старий підранкований камуфляж, ступав неохайним кроком. Він був іншим. Був у ньому якийсь внутрішній біль, який не можна було виразити словами. І хоча він посміхався, очі віддзеркалювали непрошену печаль. Нам вдалося посидіти декілька годин, поговорити про життя, сміятися над старими анекдотами. Але навіть у найяскравіших моментах я відчував, що він залишив частину себе на війні. Його душа була загублена десь по дорозі та не знала, як повернутися назад. Та все змінилося, коли він розповів мені про те, як врятував маленького мальчика від вибуху. Той момент врятував його життя, але одночасно став додатковим навантаженням на його вже важке серце. І тільки зараз, розповідаючи мені цю історію, він розумів, яка відповідальність на ньому лежить. І ось, коли він замовив останню кружку пива та сказав, що пора йому йти, я зрозумів, що це було не лише зустріч зі старим другом, але й навчанням для мене. Війна не лише змінює людей, вона залишає на їхніх душах шрами, які часом неможливо зцілити. І навіть в цей момент, коли він попрощався зі мною, я відчував, що наші долі більше не будуть такими, як раніше. >>>

by

Я завжди любив неділю. Це був єдиний день на тиждень, коли вся родина збиралася за обідом, а потім грали в картки до пізньої ночі. Але ця неділя була особлива. Я збирався зустрітися із давнім другом, який повернувся із фронту. Прийшовши до місця зустрічі, я побачив, як він, убраний в старий підранкований камуфляж, ступав неохайним кроком. … Read more

Я вперше почула про війну в Україні у весняний ранок 2014 року. Працюючи за межами країни, оточена американськими колегами, новина про конфлікт на сході України вразила мене як блискавка. Навіть через тисячі кілометрів від рідної землі, я відчула біль, страх і безпомічність. Часом нічне небо намагалося заглушити мої сльози, але із кожним новим звітом про загиблих героях на передовій, моє серце кровоточило сильніше. І навіть повсякденні обов’язки не могли приховати від мене болючу правду: моя країна була вогненним пеклом, а я залишалася безсиллям глядіти на це з великої відстані. Залишаючи студію після напруженого дня роботи, вщухаючи на фоні розлюченого шуму шосе, я відчула, як мої коліна починають стільки, наче під ними зникла земля. Чорна дупа жаху затягнула мене, але борючись зі страхом, я крізь сльози відчула потужний палючий вогонь запалу в серці. Чи зможу я колись повернутися додому і врегулювати цю безпорадність? Це питання раз і назавжди залишалося нерозгаданим.

by

Я вперше почула про війну в Україні у весняний ранок 2014 року. Працюючи за межами країни, оточена американськими колегами, новина про конфлікт на сході України вразила мене як блискавка. Навіть через тисячі кілометрів від рідної землі, я відчула біль, страх і безпомічність. Часом нічне небо намагалося заглушити мої сльози, але із кожним новим звітом про … Read more

Ось вона, моя Україна, країна, де скінчені мрії плетуться з новими надіями, де сонце змінюється на дощ, як в оновленні кінофільму. Ця історія виставлена тут, на публічному форумі, але сонце не палке, скорше бре зимовим холодом. Я ненавиджу холод, але він коли-небудь став боєм, що врятує моє життя… Один раз, коли я прокинувся у Варшаві серед шуму мовчазних атак, я зрозумів, що не втратив себе. Холод пронизав кістки, але ніщо не може порівнятися з втратою, яку ми пережили від війни в Україні. Ми втрачали свої домівки, своїх близьких, і вважали, що так буде завжди. Але коли я вийшов на вулицю і подивився на обличчя людей, я бачив в них стрімкість, силу волі, якою я бажав. Кожен крок, кожен погляд, кожне слово – усе було наповнене почуттям допитливості та надії. Наша країна може бути руйнівною, але ми не згинемо. І ось я стою, обличчям до сонця, спогадуючи про минуле і мріючи про майбутнє, простягаючи руки до неба, викликаючи нашу націю до війни. Ми можемо вийти переможцями, хоча варта це дорого, але що може бути коштовніше, ніж наша свобода та незалежність? Це те, про що я можу мріяти, коли розум і тіло здаються, коли в серці залягає втома, але душа не втрачає надію. Ми – відступали і обмірковували кожен крок, але тепер час думати про те, що можемо отримати, а не про те, що втратили.

by

Ось вона, моя Україна, країна, де скінчені мрії плетуться з новими надіями, де сонце змінюється на дощ, як в оновленні кінофільму. Ця історія виставлена тут, на публічному форумі, але сонце не палке, скорше бре зимовим холодом. Я ненавиджу холод, але він коли-небудь став боєм, що врятує моє життя… Один раз, коли я прокинувся у Варшаві … Read more

Я родом з Львова, але моє життя повністю змінилося, коли я переїхав до Києва з метою працевлаштування. В нашій столиці завжди було щось особливе, я чув, що вона дзеркало сучасної України. Але коли російські війська перетнули кордон, все змінилося. Я бракував родини, друзів, безпеки. Всюди була паніка, невизначеність, страх. Жоден мій фільм чи розкішний текст в Інстаграм не міг висловити моїх почуттів ледь. Але одного дня, коли я прогулювався вузькими вуличками Львова, я побачив її. Вона стояла на кутку вулиці, вся вбрана воєнним камуфляжем, маючи автомат на плечі. Але її очі сказали мені, що вона не хоче воювати, вона хоче захищати. І хоча вона була молода дівчина, не старше моєї доньки, в неї було так багато сили і впевненості. Я був зачарований і відчував себе вдячним за цю зустріч. Та комунікативна блондинка зупинилася і посміхнулася мені. “Дякую за вашу підтримку,” – сказала вона англійською. Моя душа боялася за неї, за свою рідну Україну. І справжнє життєве викриття мене як людини встало без представ чи залицянь. Столпилася велика група людей на вулиці, що робили знімки з його апаратів: було відчутно потужну бурсу живого патріотизму. Десь за межами фотоапаратів чути спів пістолетів, але грім сердень не вразу чути. Я відчував рішучість, яку може дати лише нація, що дужа на себе. А після цього дня в мені щось змінилося. На станції метро заверталось анонімно жінка. Ні разу не бачивши очі. Вона перебрала знаряддя, в кишені кишеняті із наліпками студентського бюджету. Неспішно вона почала експедитив спустошення. “Спасибі Леоніду. Жодного року не пам’ятаю саму важливу річ. Тисніть податковий пакет в контактвідділкі. Він має вже в просторуємі розранці за потребні, і пересув, щоби почалиті. Прошу уточнення документів щодо відкриття переслання зроблене в аудиторії, всім вголос. Всі отепрубуєм, але четверити через сільі за 8 року не обходилогося у перерві.”

by

Я родом з Львова, але моє життя повністю змінилося, коли я переїхав до Києва з метою працевлаштування. В нашій столиці завжди було щось особливе, я чув, що вона дзеркало сучасної України. Але коли російські війська перетнули кордон, все змінилося. Я бракував родини, друзів, безпеки. Всюди була паніка, невизначеність, страх. Жоден мій фільм чи розкішний текст … Read more

Зазвичай, я вважав себе терплячою людиною. Але цього разу знайшов свою межу. Було те літо, коли моя робота в невеликому кафе приносила мені радість і задоволення. Я був веселим баристою, який завжди посміхався й радів кожному клієнту. Але одного дня все змінилося. Серед суматохи замовлень і шуму кавоварки, увійшла вона. Вона – здавалось, незвичайна, як з іншої реальності. Майже філеянська, з яскравими синіми очима і веселим посмішкою. Але це не було найцікавіше. Вона замовила звичайну каву з молоком, але додала до замовлення нотатку: “Нам потрібно поговорити, це важливо”. Мої руки почали тремтіти від цікавості. Що вона може мені сказати? Замовлення вона отримала, але стала чекати на мені. Час повільно тікав, але для мене він прискорився. Я мав підозру, що зараз у мене почнеться якийсь сюжет із відомих фільмів. Проте реальність перевершила будь-яку фантазію.

by

Зазвичай, я вважав себе терплячою людиною. Але цього разу знайшов свою межу. Було те літо, коли моя робота в невеликому кафе приносила мені радість і задоволення. Я був веселим баристою, який завжди посміхався й радів кожному клієнту. Але одного дня все змінилося. Серед суматохи замовлень і шуму кавоварки, увійшла вона. Вона – здавалось, незвичайна, як … Read more

З першого дня війни, коли небо почало палати гнівом, здавалося, що серце перестало битися в унісон з часом. Я тримав у руках сумку, до білого теплого намертво встромивши в землю колишнього спокою, і рахував кожен подих моєї дочки Аліни. Їй всього п’ять років, і вона питає, чи далеко до зірок, якщо літати на ракеті, що вибухнула за два квартали від нашого дому. Ми залишили все: іграшки, фотоальбоми, навіть мамину шафу з секретами. “Тату, а коли повернемось?”, — питає вона, не розуміючи, що дим за нашими спинами — це все, що залишилося від дитячих спогадів. Я не відповідаю. Як можна говорити про повернення, коли кожен крок веде все далі від дому? Ніч закриває нас своєю чорною ковдрою, а зірки заглядають в очі, наче шукають відповідь, яку не може дати ніхто. Ми йдемо до великого лісу, до якого можна добігти за ніч, як пояснюю Аліні. “Чи можуть зірки впасти до нас?” — вона притуляється до мене чи не заснувши. “Можуть,” – шепочу, відчуваючи в грудях тепло її дихання і присутність невидимої загрози. Світло в її очах і її безмежна віра в те, що добро перемагає, кидає виклик чорності цієї ночі. Я не можу їй сказати про всю реальність, яка чекає за лісом, про те, що крок за кроком нас обгортає інша реальність. Але вже скоро я повинен буду вирішити, чи готувати її до непростих правд життя … або залишити в її серці сподівання на чудо.

by

З першого дня війни, коли небо почало палати гнівом, здавалося, що серце перестало битися в унісон з часом. Я тримав у руках сумку, до білого теплого намертво встромивши в землю колишнього спокою, і рахував кожен подих моєї дочки Аліни. Їй всього п’ять років, і вона питає, чи далеко до зірок, якщо літати на ракеті, що … Read more

Я вирішив міняти своє життя у день свого дня народження, але те, що сталося, коли я переступив поріг тієї залишеної кав’ярні, змусило моє серце зупинитися на мить. Там була вона — Іра, дівчина, яка покинула мене п’ять років тому без будь-яких пояснень, сиділа зі сльозами на очах, дивлячись на мене, наче з’явився привид. “Ти виглядаєш так, наче бачиш привида,” — сказала вона, коли я вже сідав навпроти. Яку ж круту розмову ми мали того дня, але як же вона закінчилася… Цього разу я мусив знайти відповіді. Я хотів розуміти, чому вона пішла, що саме я зробив не так. Наша розмова відкрила старі рани, але я все ще відчував те саме тепло, коли дивився на неї. Вона пояснила, що пішла тоді, бо її сім’я переживала складні часи та вона не могла мене втягувати в це. Який сюрприз, який поворот… але історія не закінчилася на цьому. “Ти ще злий на мене?” — спитала вона, заплітаючи пальці свої руки в мої. Замість відповіді, я…

by

Я вирішив міняти своє життя у день свого дня народження, але те, що сталося, коли я переступив поріг тієї залишеної кав’ярні, змусило моє серце зупинитися на мить. Там була вона — Іра, дівчина, яка покинула мене п’ять років тому без будь-яких пояснень, сиділа зі сльозами на очах, дивлячись на мене, наче з’явився привид. “Ти виглядаєш … Read more