Було відразу відчутно, що це для мене вирішальний момент. Страшний тріск вибуху, який вразив усі мої сенсори, пронісся навколо. Ледь не підскочив від страху, але затримався, висуваючись у зруйноване вікно для кращої обзорності. Запах диму і гари пронизував ніс, а серце било так швидко, ніби воно готове вирватися з грудей.
Війна вже довгий час терзала нашу країну, але ця атака здавалася особливою. Ми, місцеві мешканці, навіть не могли уявити, що подібне може статися саме тут, у нашому маленькому містечку. Рідкісно, коли чутки про бойові дії діставали до нас, але тепер це стало реальністю.
Шум артилерії був настільки гучним, що важко було розрізнити окремі вибухи. Намагаючись зігріти замерзлі руки, я вирішив довести своє обладнання до крайніх меж, впевнений, що це може врятувати нам життя. Але часу було мало, і я ризикнув.
Дістатися до військових припасів було не так вже й просто. Спібігаючи кущі, стрімко рухаючись між руїнами, я відчував, як дух повз тіло від напруження. Мої думки переплітались з молитвами за власне життя.
Врешті-решт, я дістався до бункера, де військові були постійно на сторожі. Їхнє радіо сповіщало про наступ ворога, і кожне слово ставало ехом в моїй голові. Я зупинився, приглушивши подих, і спробував дихати ритмічно, щоб зберегти спокій.
Зараз стратегія вирішуватиме все. Чи зможемо ми відбити напад? Чи виживемо ми у цій безжалісній війні? Питання крутилося у моїй голові, не даючи спокою.
###