Було тихо. Надто тихо для центру міста, яке завжди було наповненим шумом і гамом. Я стояв на вулиці, спостерігаючи за падінням сутінків, коли раптом почув гучний вибух. Моє серце зупинилося.
Швидко обернувшись, я побачив, як будівля поряд зі мною буквально розтрощилася на шматки. Таке враження, ніби хтось втратив контроль над ситуацією. Плинув густий дим, який несли вітер, заливаючи вулиці акуратним шаром пилу. Люди почали панікувати, втікаючи усіма напрямками.
Захопивши дихання, я побіг у бік, звідки відбулася експлозія, не зупиняючись навіть на миття. Мої думки були лише про те, як допомогти тим, хто опинився у центрі цього жаху. Час на такі роздуми був мінімальним.
За кілька блоків вдалося знайти дівчинку, що плакала у метро. Вона була заплутана, напугана і беззахисна. Мій роботу було не тільки допомогти їй вибратися з цього бунту, а й заспокоїти її.
Під вогнем війни не завжди легко залишатися людським. Але саме в ці моменти ми побачимо справжнє лице кожної людини. Лице, яке не покладеться перед страхом та безнадією, але зможе боротися за своїх близьких і за свою країну.
Переймаючись турботою про дівчинку, я зрозумів, що нам разом доведеться подолати неймовірні труднощі, які життя кинуло нам на шлях. Це було не лише питання виживання, але і питання людяності та солідарності.
Тримаючи її за руку, я відчував, як наші страхи і надії злилися в одне ціле. Ми були зв’язані цими лише ниточками долі, але берегли одне одного, як найдорожче дарунок.
Тільки час покаже, якою буде наша доля. Але у цей момент я розумів одне — важливо залишатися людяним, незалежно від усіх перешкод, що нас оточують.