Відкрив очі і побачив лице своєї сестри. Її очі були наповнені страхом, а вуста тремтіли від хвилювання. Я миттєво зрозумів, що щось пішло не так.
Когда я покинув нашу маленьку українську дівчинку на школу та поспішив до фронту, я чекав відповідного ризику. Проте, навіть у своїх найгірших кошмарах, не уявляв подібного моменту.
Вона просто сиділа там, у тій посередині гарнізону училища, мовчки плакала і не могла відкрити рота. І оніміла…
Так, я живу з відчуттям своєї вразливості проти різкої реальності. Жертвуючи ради кожного, хто мене оточує. Шлях до перемоги — це шлях тривожний і сповнений війни, і кожному доводиться долати свої бар’єри.
І ось тепер я стояв тут, безсиллям, перед горем і страхом, який навіть мій рівень відчуженості не міг перебороти.
У нашому українському селі, війна завжди була віддаленою та далекою. Ми чули про неї з новин і книг. Але ось тепер вона стала реальністю у житті нашої родини.
Я не міг дозволити собі збити з травми свою сестру. Цей вогонь в її очах був для мене кріштівною красою. Я вирішив, що маю залишити військову діяльність та повернутися додому.
Та розгортання подій багато в чому в інший бік шокувало мене. Життя моєї сестри тепер залежало від моїх дій. Я не міг допустити її зникнення під колесами війни. Я не мав права допустити цього.