Мене звуть Катерина, я студентка зі Львова, і все, що я багато чула про війну на сході України, помістилося у рядках паперу в новинах. Але одного дня все змінилося.
Був холодний ранок, коли я вийшла на вулицю і побачила стареньку ледве ступаючу жінку. Її руки тримали згорнутий плащ, який щасливо одягла на себе. Я зупинилася поруч з нею, щоб запитати, чи потрібна допомога. Але тоді вона відкрила свій плащ і я побачила щось, що змусило мене стиснути кулаки від гніву.
Жінка обходилася без руки. А як тільки вона побачила, що я дивлюсь на її пусте плече, вона сказала: “Мій син у плену на сході. Він захищає нашу країну, а я… я просто чекаю тут, не знаючи, чи повернеться він коли-небудь”.
Я не пам’ятаю, як я потрапила на схід. Мої друзі та рідні обурювались, закликаючи мене не ризикувати своїм життям заради незнайомців. Але коли я побачила безпомічне обличчя тієї старенької матері, мені вже не було дороги назад.
Після безлічі перешкод та небезпек в мені вимкнулася кожна емоція. Я бігла до кожного пораненого, допомагала дітям, які втратили батьків у війні, і не знала, коли виснажуюся.