Мені завжди здавалося, що війна – це десь далеко від нас. Це лише новини на телебаченні, числа на папері, німі статичні фотографії. Але все змінилося у той день, коли я вперше почула вибухи і віддалені постріли.
Місто, де я жила, перетворилося на поле бою. Ті, хто ніколи не тримали в руках зброю, стали бійцями, захищаючи свою територію. Страх, який ховався глибоко всередині кожного з нас, об’єднав нас в єдиному бажанні вижити.
І ось, я знаходилася на передовій, разом із іншими добровольцями, які гордо стояли пліч-о-пліч. Кожен день був боротьбою за життя, за наше майбутнє. Серце билося в ритмі пострілів, кінцівки дрожали від натуги, але ми не здавались.
Були миті, коли світ навколо здавався безнадійно почервонілим від крові і віrial.
У один з таких днів ми потрапили в засідку. Ворог обгорнув нас, відділяючи від інших. Кулі свистіли над головами, а кожен крок був кроком до пекла.
Ми боронилися, як найкраще могли, але сили вичерпувались швидко. Мій кулемет мовчав, а серце билося все швидше й швидше. І ось, коли час зупинився й все здавалося вже втраченим, щось дивне сталося.
Один із наших солдатів, недосвідчений хлопець із села, раптом вийшов уперед і став на ворожий вогонь, мовчки чекаючи на щось. Його очі виражали впевненість і величність, які здавалося, що ось-ось розірвуться від вогню.
І тоді він розгорнув флаг національної гербової та індивідуальної свободи, вигукуючи слова національного гімну. Вороги спинилися, як однимодоець, і понімичемски зраджене відступив.