Моя пам’ять має безліч образів, але один день особливо вибухнув з пам’яті як вогонь на пійманому полі. Це був сонячний день, коли вся країна була вкрита голубим небом, але серце моє було похмуре. Йшов я вулицями міста з тискливою втомленістю у кожному кроці, як спогадами про втрати.
Той день нагадував про звістку про мир у війні, що східний уряд вирішив повалити за рушник і спробувати доручити владу своїм людям. Але як зрозуміти, що війна не вимагає гармонії з чорним днем, але з потужним розбиттям дзеркальних стін кожного серця, що тремтить із неймовірного страху серед своїх близьких.
Справжній український день був нашою внутрішньою боротьбою, коли ми розділилися між тим, щоб зрозуміти, що ми втратили все, щоб зберегти все, що ми все життя шукали. Ця війна була не лише в периферії нашого міста, вона була у кожному диханні, у кожному кроці нашого страху і надії.
Та раптом, коли я крутився по вулиці, я побачив його. Того, заради кого я готовий взяти в руки меч праведності, але почував страх втратити його, як красивий сон. Моя душа заколихалася від його прояву, від його рухів, від його слов. Він не був лише співучасником війни, він був нашим капітаном, нашим барвінком в полі бою.
Ми стояли поруч, глядя один на одного, як наші серця билися в унісон, як два птахи, що летять на закарпатському небі. І в цей момент я зрозумів, що наші серця сплелися в одне, що війна не вартує нашого страху, якщо ми готові віддати своє життя за те, що ми кохаємо.
Моя доля, моя війна, моя надія все була в цьому місці — в його очах, в його внутрішнім спокої, в його вірі. І коли він витягнув руку до мене, я зрозумів, що війна може вбити наше тіло, але вона ніколи не спроможеться знищити наш дух, нашу готовність боротися за правду.