Той день почався звичайно. Я вставав, готував сніданок, і готувався до робочого дня. Але все змінилося у мить, коли я включив телевізор і побачив новини про війну в Україні. Важко описати почуття, які виникли в мене в той момент. Якби ви коли-небудь почули, як вибухають снаряди, ви зрозуміли б. Це було так сурмачущо і страшно.
Почувши про жахливі події, що відбуваються в моїй рідній країні, я вирішив, що потрібно допомагати. Без роздумів я взяв телефон, подзвонив до місцевої благодійної організації та запитав, як я можу допомогти. Виявляється, що їм потрібно було допомогти збирати гуманітарну допомогу для постраждалих від війни.
Я взявся за цю справу з усією серйозністю. Збирав кошти, розповідав рідним і друзям про те, як важливо допомагати тим, хто потребує. Кожен долар, кожен час, який я вкладав у це, був вартий того. І я вірив, що своїми діями я можу допомогти зробити світ трохи кращим.
Проходило кілька тижнів, і я продовжував збирати гуманітарну допомогу. Кожен день мені належало пройти якусь важливу стадію цієї події. Щоразу, коли я відправлявся збирати пожертви, я відчував, що роблю правильну справу.
Але тоді відбулося несподіване. Одного дня, коли я прийшов на звичайний збір гуманітарної допомоги, мені почало здаватися, що я не там, де потрібно. Мені здалося, що все навколо вразилось якоюсь дивною загадкою. І тоді я побачив його.
Це був хлопчик, не старше 10 років, який стояв далеко від інших, у куточку. Він тримав у руках велику, зношену ляльку, а його очі сяяли холодним сяйвом незвіданого страху. Чому цей хлопчик один серед усіх? Чому він не грається з іншими дітьми? Мені хотілося підійти, взяти його за руку, і сказати, що все буде добре.
Але тоді відбулося щось, що змінило все. Чи змінило, чи підтвердило? Що ж таке відбулося, ви дізнаєтеся в наступному розділі.