Село, де я виріс, завжди було спокійним і тихим місцем. Тут кожен знав кожного, а скандали виникали рідко. Але одного дня все змінилося.
Цей день почався звичайно. Я прокинувся вранці, випив каву, і вирушив на роботу. Але коли повертався додому, я помітив щось дивне. Перед моїм будинком стояла незнайома жінка з маленьким хлопчиком на руках.
“Я шукаю Володимира”, – сказала вона, звертаючись до мене. Її голос був напруженим, а очі – на межі сльоз.
“Так, це я,” – відповів я, будучи здивованим.
Виявилося, що жінка – медсестра з лікарні, де моє ім’я вказане як один з можливих донорів крові для маленької дівчинки, що лежить у реанімації з важкими травмами.
Моє серце забилось від стресу. Я відразу погодився стати донором, не роздумуючи про наслідки. Ми поспішили до лікарні, де після деяких процедур я вже лежав на ліжку поряд із дівчинкою.
Поглянувши на її безжиттєве тіло, я відчув, що моє серце рве від жаху. Я віддав кров, як хотіло серце, але чи вистачить цього? Не варто було зволікати, треба діяти.