Bуло в неділю, коли дзвони в церкві одзвонили відлунням, час відійти від віддушини світського та вкритись священним, молитвами наповненим вбранням. Я вийшов на вулицю, де вітер обіймав мій обличчя і пронизував кожну погойду. На небі розгорталася картинка, з якої кожен раз важко витирати сльози – двікастрічний малятко, що стрибає в руслі шостого молодця, і вночі прокидається від лаянь кращого друга.
Я не міг тямити, що робити, підходжу до нього чи ні, зустрічаю його погляд, загублений у власних думах. Моя дитина, яка послідовно збирала військові вірші, і користувала їх у змаганнях зі словами. Всі знали, вона завжди була краща в цьому у нього.
Це був наш шлях на фронт, де нас чекала відвага, і вільні від багатьох проблем хвилини. Ми були частиною великого цілого, де кожен рух вирішував участь нашої країни. У битвах ми зустрічали ворогів, яких не можна було перемогти зброєю – страх, холод, голод і надія, що повернемося додому ще живими.
І ось, пам’ятайте, як вдома чекали вас, ті, хто теж був на тому фронті. На краю світлого, сповненого надією майбутнього, нас зустріли яскраві очі наших рідних. Вони вже давно були знуджені тими війною і надіями, вони боялися навіть дивної туги, з якою поцілувать своїх малюків більше буде не можна.
Час повертати себе нашим домівках, ми малювали мапу галявин, які нам відомі, та галили факели на завтрашній день. Нам було важко розлучатися з другую, яка не змогла впоратися з голодом, зі слізьми, які залишились на останніх дніх. Але тут ще залишалася пальці незчеплена пружина, в яке мого синця пронизане натхненням робити все краще, обіцяти віру в життя.
“Тато, чому люди воюють?” – запитав мене мій син у той ранок, коли на небі видавалася сонячна квітка. Його думки солодко змінили мене, я перекинувся в своїй пам’яті, як старий війшлок у черговій коробці. Вір, ми не можемо вберегти цей небезпечний політ бомби, який не візьме її наше майбутнє.
“Сину, люди воюють за те, що їм жити надто важко власними силами” – відповів я, з чому включаючи важливість до усвідомлення своїх слів. – “Інколи потрібно взяти на себе відповідальність за те, чого не раз подякували!”
Ми провели цей день разом, моя дитина і я, забуваючи важкі битви, які нас ждали в пісяках війни. У вічності відпочивали ми у парі, насторожуючи однодумців, що їм варто поставити на голову светр на снігу.
Але раптом – дивна милість, яку не тямив довікуше моя малечинка. У той день, коли в багнюцусі рибалок тонкою агресивності потягли манту, я побачив його очі. Вони були як камені надії – безмежні, глибокі, кров’ю і наполовину порожні.