Вітер дмухав холодний, неймовірно пронизливий. Я стояв на обваленій будівлі в центрі Києва, спостерігаючи за вогнем, що осягнув місто. Важко уявити, що лише кілька днів тому ця вулиця була повна життя, а зараз все, що залишилося – руїни та горе.
Вибухи розривали ніч, і кожен удар серця був як відповідь на військові дії, які обняли нашу рідну країну. Спогади про минуле немов закручувалися на вулицях, утрудняючи думати і вірити у майбутнє. Та отримавши поклик до боротьби за Україну, моє серце запалало вогнем.
Смуток, гордість, біль – все це зливалося в мені, коли я вирушив на передову. Побачивши жертву та захист наших людей, я відчував, що моя доля тісно пов’язана з долею України. Нам потрібно боротися, не зважаючи на все.
Та навіть у цій безжалісній війні, я знайшов собі друзів і відчував на долоні підтримку та єдність. Разом ми стояли стрічка за стрічкою, готові боротися до кінця за нашу країну і наше майбутнє.
Вогонь вогнестійких обітниць ставав все більш і більш помітним у небі, світло нагадувало нам, що у нас є надія. А коли настав час для нашої черги вийти на передову, ми цілували свої сім’ї прощальні, обійми були наповнені надією та страхом.
Під вогнем снарядів ми впевнено крокували вперед, щедра снігопад лише підсилював наші відчуття. Крізь сніг та біль ми бачили свою мету, майбутнє нашої країни. І в той момент я зрозумів, що немає нічого важливішого, ніж боротьба за свободу.
Ми рушили вперед із завидною готовністю, готові прийняти виклик, що був кинутий перед нами. Лише разом ми могли перемогти. І коли вибухи заглушили запах сміття і підпалені будівлі, ми вперто клались вперед, готові захищати свою Україну до останнього вдиху.
Лише час покаже, чи зможемо ми перемогти в цій війні, але одне ясне – вогонь свободи завжди запалить серця наших громадян.