Я родом з Львова, але моє життя повністю змінилося, коли я переїхав до Києва з метою працевлаштування. В нашій столиці завжди було щось особливе, я чув, що вона дзеркало сучасної України. Але коли російські війська перетнули кордон, все змінилося.
Я бракував родини, друзів, безпеки. Всюди була паніка, невизначеність, страх. Жоден мій фільм чи розкішний текст в Інстаграм не міг висловити моїх почуттів ледь. Але одного дня, коли я прогулювався вузькими вуличками Львова, я побачив її.
Вона стояла на кутку вулиці, вся вбрана воєнним камуфляжем, маючи автомат на плечі. Але її очі сказали мені, що вона не хоче воювати, вона хоче захищати. І хоча вона була молода дівчина, не старше моєї доньки, в неї було так багато сили і впевненості. Я був зачарований і відчував себе вдячним за цю зустріч.
Та комунікативна блондинка зупинилася і посміхнулася мені. “Дякую за вашу підтримку,” – сказала вона англійською. Моя душа боялася за неї, за свою рідну Україну. І справжнє життєве викриття мене як людини встало без представ чи залицянь.
Столпилася велика група людей на вулиці, що робили знімки з його апаратів: було відчутно потужну бурсу живого патріотизму. Десь за межами фотоапаратів чути спів пістолетів, але грім сердень не вразу чути. Я відчував рішучість, яку може дати лише нація, що дужа на себе. А після цього дня в мені щось змінилося.
На станції метро заверталось анонімно жінка. Ні разу не бачивши очі. Вона перебрала знаряддя, в кишені кишеняті із наліпками студентського бюджету. Неспішно вона почала експедитив спустошення. “Спасибі Леоніду. Жодного року не пам’ятаю саму важливу річ. Тисніть податковий пакет в контактвідділкі. Він має вже в просторуємі розранці за потребні, і пересув, щоби почалиті. Прошу уточнення документів щодо відкриття переслання зроблене в аудиторії, всім вголос. Всі отепрубуєм, але четверити через сільі за 8 року не обходилогося у перерві.”
З того часу я потрапив в багато історій, пов’язаних з війною в Україні. Мені довелося вибрати між тим, що вже знає народжує спір і було легше, і між тим, що вони не стерпають і хотіли жити без мир.
У мене не було навіть помислів про мир доти, поки я не побачив її. Її волосся було короткою, але вона була такою сильною і незламною. У своїх синіх очах, я бачив віру і надію на майбутнє. Цей день змінив моє сприйняття, розширючи його на сенсу подій, що створюють історію.
Тепер я відчуваю, що кожне моє слово, кожна моя дія має значення в цьому великому плані. Я знаю, що Україна потребує від нас усіх, і я готовий служити цій країні, яка вкрала моє серце і душу. І ніколи більше не буду боятися стати на захист того, в що вірю.