Я народилася та виростила в маленькому містечку на сході України. Там, де кожен відчуває на собі наслідки війни, яка триває уже так багато років. Моя сім’я теж постраждала від цього конфлікту, але я завжди намагалася тримати себе міцно.
Вечором, коли сонце починає сідати за горизонт, я любила прогулятися до старого парку. Там було щось магічне в тих величезних деревах та тихій атмосфері. Це був мій острівець спокою в цьому хаосі.
Але одного вечора все змінилося. Я побачила його — військового, який повернувся із передової. Він стояв там, у своїй формі, з вимотаним обличчям та втомленими очима. Ми не знайомі, але я відчула його біль, його страждання.
Я прийшла до нього і просто сіла поруч. Ми промовчали довгий час, обмінюючись лише поглядами. Так багато сказати, але слова не були потрібні. Ми обоє знали, що відбулося, і важкість того, що настало.
І я зрозуміла, що навіть посеред цієї війни, наша людська спільнота, наші зв’язки, надалі тримаються сильними. Навіть якщо світ намагається нас розділити, ми знаходимо способи залишатися поруч, підтримуючи один одного в ці важкі часи.
Я зустріла його кожного вечора в парку. Ми просто сиділи поруч, не обмінюючись великими словами. Це було дивно звідкись на середині війни, коли кожен день був боротьбою за виживання.
Але одного дня він зник. Я шукала його по всьому місту, запитуючи кожного, хто тільки міг зустріти його. Проте, його не було. І я розуміла, що війна забирає не лише життя, а й тих, кого ми любимо, хто стоїть поруч.