Було це весною, коли перше квітня все відновлюється до життя після зимової сплячки. Я завжди любив цей час року — коли все здавалося могутнім і невизнаним. Прогулюючись вуличками маленького українського містечка, я помітив її. Вона стояла за вікном, тримаючи в руці рожеву ляльку. Її очі сяяли ніжним світлом, а волосся розпущене обрамляло її обличчя.
Ця дівчинка була прекрасна, неначе квітка серед сірої діківки. Неначе світило сонце всередині неї, розганяючи будь-яку хмару, що намагалася затягнути її серце. Вона вражала своєю ніжністю та силою одночасно. Щось у цій дитині викликало у мене дивне почуття, яке я не міг пояснити.
Ми зустрілися перший раз на вулиці, у затишному кав’ярні, де запах кави переплітався з ароматом свіжої випічки. Ми почали розмову випадково, я запитав її про лялечку, що вона тримала в руці. Здається, ця лялька була для неї чимось більшим, ніж просто іграшкою. За цією дитинкою ховалася трагічна історія, яка мала змінити моє життя назавжди.
Тепер, коли думаю про той день, я розумію, що це був початок чогось більшого, ніж я міг собі уявити. Але я ще не готовий розкрити всю правду. Але вірте мені, ця історія вартує вашої уваги.
Передаючи тіпло з рук до рук, вона таж слухала кожен мій слово. Мої очі насмішливо віддзеркалювали її увагу, але відгукування не чекала довго.
“Це була остання лялечка, яку мої батьки купили мені перед від’їздом”, — почала вона, і її голос здавався ніжним шепітанням весняного вітру. “Мій тато мріяв про світле майбутнє для мене, але він не міг уявити, що майбутнє мене розірветься на шматки. Ця лялька — єдине нагадування того світу, як він був раніше”.
Під час нашої зустрічі я дізнався про те, що її рідний дім був руйнований війною в моїй Україні. Вікна, якими вона дивилася на світ, були забиті дощами сльозами, а двері, що відкривали для неї двері в майбутнє, тепер виглядали як в’язниця для спогадів. Її долі була пов’язана з війною, з якою вона не могла і не знала, як би виконати дома розуміти.
Ми провели разом цілий день, ділячи історії та надії на краще майбутнє.
Її сміх був як мелодія, що линула через заможені мої уші, але відігукуванням він не чекав.
“Вибачте, що забула себе, але сподіваюся, ви зрозумієте”, — почала вона, і її голос здавався ніжним шепітанням весняного вітру. “Мені час іти. Дякую вам за цю допомогу”.
Моя душа була наповнена сумом і співчуттям, приголомшена глибин болю в ній. Ми обмінялися обіймами, ніби втрачаючи одне одного. Її очі сяяли ніжним світлом, але її усмішка носила на собі слід скорботи і залишалася в пам’яті назавжди.