Було це влітку 2014 року, коли наша сім’я вирішила поїхати на похід до національного парку “Синевир”. Це було наше перше спільне пригодницьке подорож з тієї пори, як Роман повернувся з армії. Чудова природа Карпат та мальовничі краєвиди нас зачарували, і ми забули про усі проблеми і тривоги.
Прогулюючись вздовж села, ми почули далекий дрібот ворони, і швидко зупинились, обережно прислухаючись. Скрізь панувала незвичайна тиша, а з далека до нас долинав дивний шепіт вітру у листях. Здається, щось несподіване трапилося, і наші серця затрепетали від тривоги. Зараз же наші потоки думок спрямувалися на думку про війну, яка тяглася в Україні в той час.
Що відбувається? Чому так тихо? Це були питання, які крутилися в наших головах, поки ми поволі перехрестили село. І раптом удалина ми побачили туманне світло, яке грілося серед лісу. Це було щось незвичайне, і ми почали чекати на новини зі страхом у серці.
Що ми знайдемо за цим світлом? Чи це буде радість чи біль? Ми молилися, щоб це була радісна подія, але боялися, що це може бути щось трагічне. Наші кроки стали вагомі, а серця б’ються все швидше і швидше, чекаючи на нашу долю.
І от нарешті ми дісталися до джерела світла. Це був старий будинок, де люди об’єднувалися, щоб допомагати біженцям від війни. Як тільки ми ввійшли в приміщення, нас зустріли посмішки та слова подяки за нашу підтримку. Ми почували себе такими маленькими посеред цього великого бідолаху, але в той же час наші серця наповнювалися теплом та надією.
Ми допомогли приготувати їжу, ділитися одягом та розповідати історії про свої подорожі. Ці люди, що втратили все через війну, були настільки мужні та сильні, що ми почувались неповноцінними поруч з ними. Проте їхні слова та дотики наповнювали наше життя сенсом та значенням, які ми раніше не відчували.
І ось, коли ми готувалися прощатися та повертатися додому, одна з жінок, якій ми допомагали, підійшла до мене та пошепотіла: “Дякую вам за вашу любов та доброту. Без вас ми б не витримали цих важких моментів”. Її слова вразили мене до глибини душі, і я відчував, як сльози радості котяться по моїх щоках.
Повертаючись до нашого автомобіля, я подивився на Романа та почув, як наші серця б’ються в темпі. Ми більше не були тими самотніми людьми, що мандрують світом без тепла та розуміння. Ми стали частиною чогось більшого, чогось, що ми ніколи б не змогли уявити.
І в цей момент я зрозумів, що війна може змінити життя навіть з тих, кого вона не чіпає безпосередньо. Це було як спалах блискавки у темряві, яке освітлювало наші серця та робило їх сильнішими. Ми були об’єднані болем та надією, які пронизують кожен куточок нашого існування.
Закінчення….