Одного разу я прокинувся під гул градів у моєму рідному місті Донецьк. Для нас це стало звично вже давно – періодичні обстріли з боку російських найманців. Але на цей раз щось було інакше. Звуки вибухів були надзвичайно близькими і швидкими. Машина загасала вулиці пилом, і я зрозумів, що ворог дійшов дуже близько.
Змушений був виїхати з будинку разом зі своєю сім’єю, ми взяли найнеобхідніше та поспішили до бомбосховища. Серце було вже довго втрачене від страху, але у нас не було вибору – треба було вижити. Коли ми вибралися на вулицю, ми побачили, що усе вже вогняне, наше місто було зруйноване і сповнене крику і плачу…
Я зупинився проти кількох стовбурів, упираючи в свій погляд. Мій уніформований брат з рушницею в руці почав чітко розпоряджатися командами, і всі, що були поруч, включаючи мене, підписались. Ми мали підтримувати оборону нашої землі, не давати московитам звільнити наше місто. Тільки тут і зараз, з енергією і гордістю в наших серцях, ми вирішили відстоювати свободу.
Але щось дивне відбулось. Під час обстрілу я побачив, як один із нападників допустив помилку. Він залишив свою позицію відкритою, і я не міг пройти повз. Мій погляд зустрівся із поглядом ворожого бійця, і на мить замер. Але ж замість того, щоб вигукнути “Урра!” або підняти рушницю, я відчув глибоку співчуття і бажання зупинити війну.
Такі слова не мали місця на полі бою, але мій розум завдавав моральний вимір нашої боротьби. Я бачив, що вороги цілком схожі на нас, наші життя були переповнені сім’єю, друзями та надіями. І раптом, я зрозумів, що моя справжня мета не складалася в знищенні, а в миротворенні.
Завдяки цій мить, я встиг зупинитись й переконати моїх товаришів у тому, що наш ворог – це також людське життя, як і наше. Ми вирішили почати переговори, замість спостерігати за міжнародною війною. Цей вибір став доленосним для нас, і наша історія вже не була тільки війнею, але й доказом, що ми всі можемо змінити світ на краще.