Було важко вірити у те, що колись я мав все, що потрібно для щасливого життя. Тепер, коли війна охопила Україну, все, що залишилося, це страх і надія на краще. Моя історія почалася в той день, коли танки в’їхали у наше маленьке містечко. Вітер нес дим та пил, а серце стукалося так швидко, ніби воно хотіло вибратися з грудей.
Ще пам’ятаю, як моя дочка, зоряний моєї душі, обійняла мене й сказала, що все буде добре. Але я знав правду — ми опинились в самому серці війни, де жодний рай вже не міг заховати нас від страху та розрухи.
На великій карті війни моя маленька кімната здавалася лише точкою, але для мене це було все. Щодня я просиджував перед телевізором, слухаючи гукання сирен та вибухи. Моя дитина ховалася від цього кошмару, замикаючись у своїй кімнаті. Що мені залишалося робити, як не стежити за нею, оберігати від цієї жорстокої реальності, яка надмірно швидко стала для нас звичайністю?
А ось одного дня, коли ми знову збиралися готувати їжу, до нас увірвався сусід. Він був упав на коліна та просив допомогти йому врятувати свою дочку, що опинилась під обстрілом. Я не вагаючись, взяв зброю та вирушив разом із ним на допомогу.