Запашний запах бензину та пороху заповнив мої ніздрі, коли я вийшов з руїн будівлі, що колись була моїм рідним домом. Власне, ця знищена околиця колись була моєю рідною землею, перш ніж війна змінила все назавжди.
Мій батько завжди промовляв, що війна — це відьмовий танець, який вабить своєю небезпечною красою. І ось вона опинилася у нашому місті, захопивши все, що було дороге нашим серцям. Я не втомлювався шукати скалічених тіл серед руїн, сподіваючись віднайти когось зі своєї родини.
Неначе зачарований, я пройшов мімо вибухових автомобілів та розірваних дерев, коли раптово почув дрібне плачуще дитяче голосище з-під купи сміття. Моє серце затулилося від болю, коли я почав розгортати грудище уламків, намагаючись знайти джерело цього заплаканого дива. І ось, серед всієї цієї згубної краси війни, я знайшов її — маленьку дівчинку, не більшу, як солдатський кирзовий чобіт.
Усміхнувшись з маминими грудками, вона простягла до мене руку, словно маловидома свічка серед темряви. Моє серце звістоно від горя та співчуття до цієї вразливої дитини, яка загубилася у війні, яка не мала право на таке нещасливе дитинство.
Я підійняв її у глибоких обіймах та материнськи умив мої обшарпан старі фаталізовані війною одяг. Слідами сльоз на обличчі, я поглянув на сонце, яке спокійно заходило на горизонті, як ніщо не сталося. Поряд зі мною був новий день, нова надія у вічній боротьбі зі злом.
Дівчатко звело очі на мене, у її водяних очках розглядав тривожне відображення моїх власних страхів та втрат. Ми стали співмешканцями цього військового ексоду — дитини позбавленій дитинства та дорослого, що постраждав від тяжкої долі. Але разом ми стали родиною, що зігрівається вогнем любові серед війни та холоду.
Крізь сльози та радість, через долю та надію, ми двоє — дві маленькі душі, що об’єднані відьмовим танцем війни. І хоч битва ще не завершилася, ми знаємо, що у нас буде щасливий кінець, який би він не стався — разом.