Я родом з України, але останні десять років проживаю у Сполучених Штатах. Та важко забути дитинство в рідному селі, де кожна вулиця, кожен будинок мають свої спогади. Але одне з тих спогадів переслідує мене кожен день.
Було це у 2014 році, коли почалася війна в Україні. Цей конфлікт став частиною мого життя, хоча я вже був далеко від дому. Одного дня отримав листа від своєї матері, у якому вона описувала жахливі події, які траплялися в нашому селі. Її слова вразили мене до глибини душі…
Подалі від війни, але серце зірване на шматки. Чому ж я відчуваю таку безпорадність і відчай, коли країна моя потерпає від жахів? Мої думки постійно пізнають пекло, чергові звістки про втрати і страх приносять знову і знову… І я знаю, що мої рідні переживають це все на власній шкурі, далеко від тепла мого обійми…
Але не можу сказати, що сама я не допомагаю. Щоразу, коли бачу новини про війну в Україні, моє серце замирає, але потім я вирішую щось змінити. Чи може якось допомогти. Так, це може здатися малим, та ці дрібні кроки можуть принести тепло і підтримку потрібним…
На цьому моменті я зрозумів, що будь-яка допомога, яку ми можемо надати, зверне наш світ у краще майбутнє. Та моє серце не може перестати кровоточити за мою батьківщину, як чорносмородинове вино, що стало краплею сліз на щасливому обличчі…
Та часу перестати плакати немає. І усе моє існування сповнене сподівання на щасливе завтра. Чи може ця війна коли-небудь завершиться? Та можу я допомогти своїй рідній країні, не перебуваючи на місці? Ці питання ще довго будуть обурювати мою думку, поки я не знайду відповіді…
Але в один прекрасний день прийшла можливість зробити рішучий крок. Моя сім’я запросила мене назад додому на свято. Це була нагода не тільки побачити їх знову, але і відчути пульсуюче життя своєї рідної землі.
Коли я прибув у село, вперше за довгий період часу відчув ласку рідної тепла. Мої батьки, які так давно чекали на мене, обійняли мене, наче я приніс з собою спасіння. Але істина виявилася далеко від цього…
На святі я побачив численних людей з маскировкою, не могут уявити, як підготовлені вони були до захисту себе та своїх близьких в разі потреби. Це подужало мої внутрішні почуття, вкотре нагадавши про важливість єдності та солідарності в складні часи війни.
І ось прийшов час прощатися. Запах бабусиних пирогів і теплота рідних обіймів поглинули мене, а сердечні слова прощальної моєї родини залишаться в моєму серці назавжди. Тепер я повертаюсь до свого життя у Сполучених Штатах, але в серці моєму завжди буде місце для України, моєї рідної країни.